Рейтинг пользователей: / 1
ХудшийЛучший 

УДК 378:316.74:37

Медведєва Л. А.

ВИЩА ОСВІТА ЯК НАЙВАЖЛИВІШИЙ КОМПОНЕНТ

ЛЮДСЬКОГО КАПІТАЛУ

Криворізький технічний університет

Social-philosophical aspects of human capital development and higher education perfection interaction as an important innovative sub-system of social-economic relations and mental process sphere.

Рассматриваются социально-философские аспекты взаимосвязи развития человеческого капитала и совершенствования высшего образования как важнейшей инновационной подсистемы социально-экономических отношений и сферы духовного производства.

Ключові слова: вища освіта, культура, людський капітал.

 

Люди - це не активи і не ресурси.

Вони -  коштовності, які треба охороняти.

У.Е. Демінг

Творчі якості, сили і здібності людини, за допомогою яких вона перетворює себе і навколишній світ, традиційно займали і займають центральне місце в соціальних науках, хоча в певний момент прискорений розвиток матеріально-технічної бази виробництва, створивши ілюзію переваги фізичного капіталу в забезпеченні соціально-економічного зростання, дещо відсунув цю проблематику на другий план. Але все-таки з часом до людства прийшло розуміння того, що  головне багатство держави - його громадяни, бо кожна країна сильна саме якістю населення, яка характеризується такими індикаторами, як здоров’я, інтелектуальна домінанта, професійний потенціал і духовно-моральний розвиток, основу якого складає накопичений людський капітал у формі знань, науки і інновацій.

Оцінка людського капіталу надто ускладнена, оскільки ця категорія, хоча і має цілісний, інтеграційний характер, проте через свої локальні природні і соціокультурні особливості дуже разнопланова. Тому для розуміння і зіставлення рівня соціально-економічного становища різних країн використовується такий досить адекватний універсальний порівнювальний вимірник, як індекс розвитку людського потенціалу, уведений до міжнародного політичного і наукового обігу в рамках доповідей ООН з трьох найважливіших аспектів розвитку людського потенціалу: тривалість життя; знання, що визначаються рівнем письменності дорослого населення і сукупним контингентом початкових, середніх і вищих навчальних закладів; рівень життя, який вимірюється показниками виробництва внутрішнього валового продукту на душу населення.

У той же час, виділяючи в структурі людського капіталу ці три основних складових, сучасна наука і практика як вирішальний чинник розвитку людських ресурсів і економічного зростання розглядають освіту і особливо її вищі рівні, пов’язані зі специфічною функцією системи вищої освіти з формування активного елементу процесу виробництва і накопичення інтелектуального потенціалу, розвитку  креативних здібностей особистості.

За оцінкою дослідників і даними офіційних джерел,  у сучасному світі більше половини валового продукту розвинених країн  заснована на знаннях та інтелекті, що визначають конкурентноспроможність економіки і стандарти життя. Вірогідно, саме внаслідок подібних трансформацій останніми роками у світовому соціумі досить помітною і виразною стає тенденція структуризації людського капіталу за рівнем освіти, бо, як відзначалося у Всесвітній декларації про вищу освіту для XXI століття, сьогодні всі ми є свідками безпрецедентного попиту і широкої диверсифікації вищої освіти з усе більшим усвідомленням її вирішального значення для соціально-культурного та економічного розвитку [1].

Тільки  за останню третину минулого століття чисельність студентів у всіх країнах світу збільшилася з тринадцяти  до вісімдесяти двох мільйонів чоловік, тобто  зросла  більш ніж у шість разів і, як результат, сьогодні у світі доля працівників з вищою освітою складає близько шістдесяти відсотків. Очевидно, саме через ці причини національні системи вищої освіти розвинених країн світу, будучи стратегічним інститутом суспільства, знаходяться в стані перманентного реформування, спрямованого на пошук оптимальної моделі і приведення структурно-змістовних і якісних параметрів навчання у відповідність з вимогами суспільства та особи. Так, вже в другій половині минулого століття в багатьох розвинених країнах світу стався стрибок в розвитку науки й освіти, а також інших галузей, що формують якість людських ресурсів, спостерігалося випереджаюче зростання нематеріального накопичення в порівнянні з матеріальним.

Якщо в 1950 році пропорції фізичного і людського чинників в сукупному капіталі розвинених країн виглядали як два до одного, то вже на рубежі міленіуму пропорції набули абсолютно іншого вигляду, оскільки частка людського капіталу зросла у два рази, а фізичного рівно в стільки ж знизилася. Наприклад, у цей час у США накопичення в духовній сфері вже стояло на «одній нозі» з інвестиціями в матеріальну сферу, а нині далеко їх перевершує. Сьогодні більше п’ятдесяти відсотків економічно активних громадян розвинених країн (а в США — більше двох третин) зайняті розумовою працею [5].

Як з цих позицій виглядаємо ми?

На жаль, доводиться констатувати, що в Україні немає поки що єдиного розуміння необхідності дієвого розвитку людських активів. По-перше, як показує соціально-демографічний аналіз, доля населення з вищою і неповною вищою освітою  в структурі українського суспільства складає відповідно тринадцять і вісімнадцять відсотків,  отже, Україна має велику кадрову нішу, яку найближчими роками необхідно заповнити.

По-друге, хоча доповідь ООН за 2010 рік про розвиток людини і визначила Україну як державу з високим рівнем розвитку людського потенціалу, поставивши її з 85 на 69 місце в порівнянні з ранішим аналізом, але попереду неї, як і раніше, стоять Азербайджан (67), Казахстан (66), Росія (65) і Білорусь (61). Причому слід зазначити, що місце України в цьому рейтингу практично не змінювалось упродовж останніх тринадцяти років, хоча   ще в недалекому 1990 році за розвитком людського потенціалу вона  перебувала в п’ятому десятку [2; 3].

По-третє, існуюча система вищої освіти незважаючи на уявне реформування набула деяких дуже небажаних рис у вигляді поголовної комерціалізації освітнього процесу, яка породила таке негативне явище, як псевдоосвіту.

Річ у тім, що сьогодні молоді люди інакше позиціонують себе: у них підвищена самооцінка, вони вимогливіші до місця роботи і зарплати. Якщо в радянський період закінчення вищого навчального закладу не обіцяло високих заробітків (віддача від освіти складала лише один-два відсотка, а в кінці минулого століття близько восьми), то сьогодні наявність диплома про вищу освіту забезпечує приріст прибутків у середньому на шістдесят-сімдесят процентів, що в цілому відповідає показникам у розвинених країнах. І хоча сам по собі факт закінчення вищого навчального закладу не гарантує великих прибутків, однак, щоб отримати високооплачувану посаду, вища освіта є обов'язковою.

Але  чи не в цьому полягає колізія сучасної вищої школи, коли, з одного боку, щорічно понад п’ятисот тисяч випускників українських вищих навчальних закладів отримують дипломи про вищу освіту, проте, як свідчить статистика, після цього близько двадцяти шести відсотків з них не можуть знайти роботу за фахом [4]? Хоча в той же час, з іншого боку, близько половини нинішніх студентів (за різними оцінками) не має наміру надалі працювати за фахом, розглядаючи отримання диплома лише як пропуск до кращого і забезпеченішого життя. Внаслідок цього зроблені в освіту інвестиції не лише не приносять належної віддачі, але, що найгірше, девальвують людський інтелектуальний капітал як такий.

Утім виклики часу все наполегливіше вимагають від нас  нарешті зрозуміти, усвідомити і на цьому фундаменті сформувати в теорії і практиці освітнього менеджменту абсолютно нову парадигму управління інтелектуальними активами, в якій нововведення й інноваційна освіта передусім оцінюються не з точки зору технологічної досконалості, а як «тонке мереживо норм і стосунків» менеджменту знань залежно від їх когнітивного змісту і відповідності до громадських і особистих інтересів.

Ми надто довго розкидалися своїми багатствами (і природними, і людськими), — настав час  їх збирати і примножувати, звівши завдання по підготовці, збереженню і використанню людського капіталу в ранг державного цілепокладання, тому що, як зазначається у ювілейній двадцятій доповіді ООН про розвиток людського потенціалу «Реальне багатство народів: шляхи до розвитку людини»,  розвиток людини є включенням у число людських свобод і прав на довге, здорове й творче життя, протидію процесам, що ведуть  до  зубожіння,  бо саме люди  як індивідуально, так і в групах мають  цінність, — саме вони одночасно є і бенефіціаріями, і рушійною силою свого розвитку [3].

 

Література:

1. Высшее образование в XXI: подходы и практические меры. – Всемирная конференция по высшему образованию. Заключительный доклад, ЮНЕСКО. Париж, 1998,135 с.

2. Доклад ООН о человеческом развитии за 2007годы – www. belarus.lt

3. Доклад о развитии человека 2010. Реальное богатство народов: пути  к развитию человека/Пер. С англ.; ПРООН. – М., Издательство «Весь Мир», 2010. – 244 с.

4. Шанцев И. В поисках собственного “Принстона” –www.vstup.in.ua

5. Щетинин В. Человеческий капитал и неоднозначность его трактовки // Мировая экономика и международные отношения. – 2001. - №12.

 

 
Вам необходимо авторизоваться или зарегистрироваться, чтобы оставлять сообщения на форуме.
Обсудить на форуме...
������ �����������
pagerank checker