УДК 316.35 [061]

Титаренко О.М.

ПАРТІЙНА ЕТИКА ТА ПАРТІЙНА ДИСЦИПЛІНА ЯК ФАКТОР ВИРІШЕННЯ СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ КОНФЛІКТІВ

Харківський національний педагогічний університет імені Г.С.Сковороди

 

ВСТУП. Докорінні реформи в Україні, як і в кожній молодій державі, супроводжуються значними протиріччями у суспільно-політичному житті. В умовах одночасної зміни форми власності, державного устрою та формування незалежності вони виявляються з підвищеною напруженістю і загостренням, перманентно загрожуючи перерости у гострий конфлікт. Зазначені протиріччя наявні й між виконавчою та законодавчою владою, партіями і рухами, окремими політичними лідерами, фракціями у парламенті, між центральними органами влади, між центром та місцевою владою і різними прошарками населення тощо. Протягом останніх п’яти років внутрішньополітичне становище України загострилося, країна пережила складну сторінку своєї історії. Політична криза охопила центральну та регіональну еліту, різні верстви населення, поширилася на головні сфери життя - політику, економіку, культуру, інформаційну.

Соціально-політичні конфлікти є невід’ємною частиною історії розвитку людства, обов’язковою умовою розвитку суспільства. Історичний досвід свідчить, що у період змін суспільних систем загострення соціальних конфліктів є об'єктивною реальністю. Дуже часто конфлікти набували небезпечного розмаху, виходили з-під контролю як державних, так і громадських організацій; з'являлася реальна загроза національній безпеці країни і суспільство опинялося на межі катастрофи. До того ж у процес і політичних переламів виявлялися й специфічні внутрішні протиріччя, що додатково впливали на розвиток усіх та перебіг значної частини політичних процесів. Вивчення конфліктів є одним з головних завдань політології, а управління ними належить до найважливіших умов забезпечення соціальне-політичної стабільності всередині країни та на міжнародній арені.

 

СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ КОНФЛІКТИ.

Всі конфлікти з участю суспільних груп є соціальними. Але залежно від сфер, в яких вони проявляються, ці конфлікти приймають форму економічних, політичних, міжкультурних, ідеологічних, юридичних тощо. Економічні конфлікти пов'язані з розподілом праці і виникненням на цій основі відмінності людей у доступі до суспільних благ. В сучасній Україні у змісті конфліктів відображаються проблеми становлення ринку і перерозподілу власності. Способами їх прояву може бути конкуренція різних корпоративних економічних груп, страйки і трудові суперечки, пов'язані з приватизацією підприємств, з приводу заробітної плати і використання професійного потенціалу.

До спроб раціонального осмислення природи соціального конфлікту вдавалися ще давні філософи, але вироблення власне конфліктологічних концепцій можна датувати початком XX ст. Та й ці дослідження, вперше зроблені Г. Зіммелем, який запропонував термін «соціологія конфлікту», впродовж кількох десятиліть не виходили за межі загальнотеоретичних тлумачень. Лише після Другої світової війни вони набули прикладної спрямованості, зосередилися на аналізі й розв'язанні реальних конфліктних ситуацій. В Україні, як і в колишньому СРСР, конфліктологічну сферу почали серйозно аналізувати лише наприкінці 80-х років

Різновидами соціальних конфліктів є міжетнічні та класові конфлікти. Перші проходять лініями етнічних спільнот, другі - лініями класового поділу суспільства.

Теорія соціального конфлікту - означення важливого напрямку розвитку соціологічної думки XX ст. Теорія соціального конфлікту набула особливої популярності у 60 - 70-х рр. ХХ ст.. і знайшла теоретичне обґрунтування у працях Р. Дарендорфа, Л. Козера, Дж. Рекса, Р. Колінза та ін., відтіснивши традиційно впливові позитивістські течії й викликавши гостру полеміку у соціологічних колах, спонукала до постановки низки проблем у соціологічній науці. Численні дослідження у галузях політичної та індустріальної соціології, расових і міжнаціональних відносин, соціальної стратифікації, форм колективної поведінки тощо довели плідність цієї парадигми та водночас обмеженість ін., які ігнорували важливість проблем влади, розподілу благ і суперечливість інтересів різних соціальних груп та інститутів у суспільстві.

Сформувавшись у руслі марксистської традиції, Теорія Соціального Конфлікту згодом модифікувалася під впливом веберівських положень багатофакторності у соціологічному аналізі, деідеологізації та академічної аналітичності. Конфліктність тут розглядається як універсальна повсюдна риса соціальних взаємин. Звідси завданням соціологічного аналізу є виявлення й пояснення «базової конфліктної ситуації».

Теорія Соціального Конфлікту заявила себе у формі альтернативи позитивістському функціоналізмові у соціології: «соціології порядку» була протиставлена «соціологія конфлікту», була проголошена необхідність створення іншої «гілки соціологічної теорії», яка б адекватніше відображала соціальне життя. Конфліктологія звернулася до багатьох дилем у соціальному теоретизуванні, яким раніше приділялося мало уваги, зокрема, до проблем соціальної заміни, стратифікації, активності, владарювання одних спільнот над ін. та ін.

Ідеї Теорії Соціального Конфлікту складалися під впливом історико-культурних, суспільних і ідеологічних чинників 60-х рр (масового демократичного, антимілітаристського руху у США, ідеологічного неприйняття апологетичного позитивізму, критики принципів раціоналізму й лібералізму, консерватизму у соціальній думці), надихалися закликами політичного радикалізму, соціально-філософського критицизму (ідеї Ч.Р. Мілза, послідовників Франкфуртської школи, неомарксизму).

Загальні тези Теорії Соціального Конфлікту зводяться до того, що:

Теорія Соціального Конфлікту з 80-х рр. трансформується у напрямі відходу від протиставлення структурному функціоналізмові, деідеологізації, інтеграції з мікрорівневими дослідженнями, змінюється становище прибічників цього підходу у соціальній науці (передусім, у США) - вони набувають академічного статусу, посилюється тяжіння до синтезу з парадигмами, насамперед неофункціоналізмом.

Щодо сутності соціально-політичного конфлікту - існує багато визначень. Д.Істон твердив, що джерелом такого конфлікту є соціальна нерівність у суспільстві та система розподілу таких цінностей, як влада, соціальний престиж, матеріальні блага, освіта. Л. Саністебан вважає, що соціально-політичний конфлікт відображає особливий тип соціальних відносин, за якого його учасники протистоять один одному через несумісні цілі; він може бути різної інтенсивності, частковим або радикальним, піддаватися або не піддаватися регулюванню.

Проблематика соціально-політичного конфлікту має давні традиції в історії політичної думки. Найбільший внесок у його теорії зробили Аристотель, Т. Гоббс, H. Maкіавеллі, Д. Віко, А. Токвіль, К. Маркс, M. Вебер. За всієї різноманітності підходів спільним для них є розуміння політичного конфлікту як постійно діючої форми боротьби за владу в конкретному суспільстві. Проблематика конфліктів є визначальною в тлумаченні соціально-політичних явищ у працях В. Парето, Е. Дюркгейма, Т. Парсонса, Р. Дарендорфа

Різноманітність соціально-політичних конфліктів дозволяє оцінювати їх за різними критеріями, що дозволяють створити багатомірну типологію. Зокрема, виділяються горизонтальні і вертикальні політичні конфлікти.

Горизонтальні конфлікти. Предметом суперечки у горизонтальних конфліктах є розподіл владних повноважень між різними політико-державними сегментами правлячої еліти, протиріччя всередині самих політичних інститутів. Результатом цих конфліктів можуть бути кадрові переміщення в органах влади і управління, корегування політичного курсу, прийняття нових нормативних актів, що збільшують або скорочують об'єм повноважень окремих суб'єктів влади. Більшість конфліктів цього типу зачіпає правові взаємовідносини сторін. Найтиповішими конфліктами цього типу є такі:

Вертикальні політичні конфлікти розвиваються по лінії «влада – суспільство». В їх основі лежить різний доступ соціальних груп до управління, різні можливості впливу на прийняття рішень. Влада як предмет конфлікту виступає засобом доступу цих груп до економічних і соціальних благ. Тому не випадково, що економічна боротьба окремих соціальних груп має тенденцію переростання у політичні акції протесту з вимогою відставки уряду чи зміни його курсу.

Виділяють кілька підвидів вертикальних конфліктів:

Всі вертикальні конфлікти виникають як результат соціального порівняння. Група може порівнювати своє становище з кращою позицією у минулому чи з рівнем вищої статусної групи, або з очікуванням високого статусу у майбутньому. Не кращі для неї порівняння породжують почуття невдоволення і фрустрацію. В першій половині 90-х років напруга, що була притаманна для українського суспільства, була пов'язана з тим, що фрустрація набула масового характеру. Вона стала психологічною реакцією на надмірне завищення очікувань: на початку реформ суспільство сподівалося на можливість надто швидкого переходу до модернізованої економічної та політичної системи.

Резонуючи і накладаючись один на другий, конфлікти виявляють себе у формі політичної кризи. Можна говорити як про кризи окремих інститутів влади, так і про режимні кризи, які проявляються у розриві між правлячою елітою і суспільством, у втраті владою легітимності державного правління, в різкій активізації опозиційних сил. Ці кризи супроводжуються масовими акціями громадянської непокори, мітингами і демонстраціями, або проявляються у формі масових стихійних виступів і революцій, спрямованих на зміну існуючої політичної системи.

Також виділяють розподіл на конфлікт цінностей, конфлікт інтересів, конфлікт ідентифікації.

Конфлікт цінностей. Він постає як зіткнення різних ціннісних орієнтацій (ліві - праві, ліберали - консерватори). Розбіжності в цінностях - одна з передумов конфлікту, а коли вони виходять за певні межі, виникає конфліктний потенціал, формується перед конфліктна ситуація.

Конфлікт інтересів. Цей конфлікт пов'язаний із зіткненням різних, насамперед політичних і соціально-економічних, інтересів. Наприклад, визрівання їх у посткомуністичних суспільствах започаткував процес приватизації. Правлячі верхівки, утримуючи владні важелі, визначили свої інтереси як номенклатурно-бюрократичну приватизацію. Це дало їм змогу з політично правлячих груп перетворитися на економічно панівний клас. Такий інтерес вступив у суперечність з інтересом широких верств населення, яке було налаштоване на народну приватизацію.

Конфлікт ідентифікації. Виявляється він як суперечність щодо вільного визначення вільним громадянином своєї етнічної та громадянської належності. Властивий передусім країнам, які утворилися внаслідок розпаду  імперій але простежується він і в країнах, де національні меншини компактно проживають у районах, що колись належали їхнім етнічним батьківщинам. Через це у багатьох країнах частина населення не бажає визнавати себе громадянами держави, на теренах якої вона мешкає (проблема трансільванських і словацьких угорців).

Існує дві форми перебігу конфліктів:

відкрита – відверте протистояння, зіткнення, боротьба;

закрита, або латентна, коли відвертого протистояння нема, але точиться невидима боротьба.

Поняття «соціально-політичний конфлікт» використовується також коли трапляються великомасштабні зіткнення всередині держав (громадянська війна, страйки), та між державами (війни, партизанські рухи).

Окрім конституційного та правового шляху вирішення соціально-політичних конфліктів, існують і інші форми виходу із кризових ситуацій, які інколи набувають своїх крайніх стадій і перетворюються у соціально-політичні небезпеки.

Війна – це збройна боротьба між державами (їх коаліціями) або соціальними, етнічними та іншими спільнотами; у переносному розумінні слова – крайня ступінь політичної боротьби, ворожих відносин між певними політичними силами.

Найбільша кількість жертв через політичні причини є наслідком війни. Так, за час другої світової війни в СРСР (1941-1945) загинуло близько 55 млн. осіб, було повністю знищено 1710 міст та 70 тисяч селищ. Під час в'єтнамської війни в 1960-ті роки було вбито близько 7 млн. місцевих мешканців і 57 тисяч американців. Окрім загибелі людей і великих руйнувань, військові дії завдають величезних збитків навколишньому середовищу.

У ХХ ст. військові дії проводились доволі активно. За приблизними даними, з часу закінчення Другої світової війни в локальних військових конфліктах загинуло 22-25 мільйонів осіб.

Тероризм (від лат. terror – страх, залякування) – це форма політичного екстремізму, застосування найжорстокіших методів насилля, включаючи фізичне знищення людей, для досягнення певних цілей; антигуманний спосіб вирішення політичних проблем в умовах протиборства, зіткнення інтересів різних політичних сил. Тероризм здійснюється окремими особами, групами, що виражають інтереси певних політичних рухів або представляють країну, де тероризм піднесений до рангу державної політики. Також він може застосовуватись і як засіб задоволення амбіцій окремими політичними діячами, і як знаряддя досягнення своїх цілей мафіозними структурами, кримінальним світом.

Існує три основних види тероризму: політичний, релігійний та кримінальний. Найбільш поширеним у світі терористичними актами є:

Глобальна злочинність – ще одна гостра соціальна проблема сучасності. Кількість зареєстрованих у світі злочинів у середньому зростає на 5% щороку. Але останнім часом особливо швидко зростає частка тих, що належать до категорії тяжких (убивства, насильства тощо). В умовах економічної кризи, нерівномірності суспільного розвитку, різкого спаду рівня життя, значних прогалин у законодавстві та інших негативних чинників збільшується кількість злочинів.

Досить часто після завершення конфлікту виникає ще один етап — постконфліктний синдром, який характеризується напруженням у відносинах сторін, які щойно конфліктували. Постконфліктний синдром у разі загострення може започаткувати новий конфлікт (перманентний близькосхідний конфлікт, конфлікти у Північній Ірландії, Іспанії та ін.)

 

ПАРТІЙНА ЕТИКА ТА ПАРТІЙНА ДИСЦИПЛІНА

Етика (від грецького ethos - будинок, вогнище; пізніше - звичай) - філософська наука, об'єктом вивчення якої є мораль, її розвиток, норми і роль в суспільстві. Етика є однією з найбільш древніх теоретичних дисциплін, що виникли як частина філософії і в розвиненому виді сьогодні складається з теоретичної частини (вченні про мораль, її походженні, суті і функціях) і практичною (нормативна етика, що формулює цілі і принципи людського життя). Як галузь філософії, етика покликана на теоретичному рівні вирішувати питання моралі і моральності, що виникають перед людиною в його повсякденній діяльності, : що є добро і зло? як слід жити? до чого слід прагнути і чого уникати? у чому полягає призначення людини і чи має життя сенс?

Зачатки перших етичних представлень відносяться до дуже раннього періоду розвитку суспільства і пов'язані з розкладанням первіснообщинного устрою і становленням класового суспільства. Тодішні уявлення людей про добре і погане, добре і зле, щастя і нещастя, про сенс життя, смерть і безсмертя спочатку утілювалися в продуктах колективної творчості - в міфах і легендах, у відданнях і оповідях (тому і сьогодні казки є для дітей школою моральних представлень).

Перші авторські роздуми на етичні теми виникли в станах Давнього Сходу і відносяться до III - II тисячоліття до н.е. Це є трактати, що відбивають релігійно-міфологічні переконання щодо устрою світу або сумніви в його правильності ("Пісня арфіста", "Розмова розчарованого зі своєю душею", "Діалог пана і раба" та ін.).

Поява ж етичних навчань і шкіл в країнах Давнього Сходу - Індії і Китаї - відноситься до I тисячоліття до н.е. Вчення брахманізму, буддизму, конфуціанство мали вже власну етичну проблематику, виокремлюючи її з космологічного погляду на світ. На європейському ґрунті власне змістожиттєві і поведінкові проблеми стають предметом розгляду починаючи з софістів і Сократа - V ст. до н.е.

Офіційно родоначальником етики вважається Аристотель. Він утворив поняття "Етичний" (доброчесний), звідси сталася назва науки - етика. Проте багато учених вважають батьком етики Демокрита - родоначальника класичного етапу в античній філософії. У різних філософських творах він писав про етику і першим зробив спробу дати критерій розподілу добра і зла - основних категорій етики.

Політика – особливий вид професійної діяльності людини з усіма атрибутами цього процесу: необхідністю підвищення кваліфікації, наукового розвитку, професійної освіти та самоосвіти. Внутрішня професійна політична освіта членів партії є обов’язковою умовою існування та розвитку партійних рухів та приходу їх до влади.

Сьогодні в Україні офіційно зареєстрованими є 172 партії та політичні об’єднання. Функціонування такої кількості політичних гравців безумовно веде до певних проблем: починаючи від складностей з визначенням приналежності партії до того чи іншого політичного крила (праві, ліві, центриські тощо) і до принципів визначення цільової електоральної аудиторії та форм агітаційної роботи, взаємодії з іншими учасниками виборчого та політичного процесів.

Як відомо, політична діяльність є однією з форм суспільної діяльності з розбудови держави, сукупністю дій громадських груп і окремих осіб, а так само і партій по реалізації своїх політичних інтересів. Цей процес неодмінно вимагає з учасників певного спектру особливих політичних знань.

Сьогодні питання, пов'язані з партійною етикою та партійною дисципліною, відійшли на другий план в практичній діяльності сучасних політичних партій, але саме вони повинні бути базовими нормами політичного життя не тільки рядових членів партії, а, насамперед, їх лідерів. Відсутність принципового дотримання норм партійної етики та партійної дисципліни членами будь-якої партії створює негативний імідж усьому політичному руху, ставить під загрозу ефективність діяльності партії, самому її існуванню внаслідок зменшення рівня довіри до неї з боку електорату, призводить до розколу та зникнення партії з політичного простору. Об'єднання людей у партію можна порівняти з армією. Як відомо, не наявність атомної зброї і надсекретних військових комплексів значною мірою складає силу і потужність армії, а згуртованість і дисципліна.

У історії політичних вчень, напевно, немає більше спірного і невизначеного поняття, ніж Партійна (внутрішньопартійна) етика. Визнаючи необхідність і базовість цієї категорії, теоретики і практики у всьому світі дотепер не припиняють дискусію з цієї теми. Основою цього процесу можна вважати ту дискусію про партійну етику, що розгорнулася на початку 20-х років в СРСР, і в ході якої виявилися істотні відмінності в трактуванні моралі самими лідерами більшовизму. Бухарін, наприклад, вважав, що партійна мораль взагалі не потрібна і що «її слід замінити нормами простої доцільності, на кшталт тих, які потрібні столярові при виготовленні табурета».

Утилітарний підхід до норм етики і моралі широко проник в радянське партійне середовище. Такі вічні цінності, як не убий, не обдури, не вкради, люби ближнього свого, були в нашій країні майже на 75 років витиснені пишномовними міркуваннями про служіння партії і її вождям.

Моральність - особлива форма суспільної свідомості і особливий вид громадських стосунків. У відмінності від звичаю або традиції, моральні норми отримують ідейне обґрунтування. На відміну від права, виконання норм моралі санкціонується лише методами духовної дії. Можливо, завжди присутня неоднозначність у відмінності форм санкціонування виконання норм моралі, і є причиною частого ігнорування партійної етики при партійному будівництві.

Оскільки етика - наука, то етичними вважаються явища, події, норми поведінка, що обґрунтовані об'єктивно чинними законами розвитку суспільства. Суб'єктивізм і етика не сумісні при розробці етичних норм поведінки, хоча, при реалізації цих норм, основну роль грає суб'єктивізм. Це один з парадоксів.

Ще одним парадоксом феномену партійної етики є її балансування на межі етичного і аморального. Партії створюються для того, щоб узяти владу над суспільством і формувати державну структуру під певну ідеологію. Якщо ця ідеологія відбиває інтереси тільки однієї соціальної групи (класу), то слід вважати це аморальним. Але для представників цієї соціальної групи це буде етично. Наприклад, влада в державі перейшла до трудящих і в програмі їх партії немає місця класу буржуазії. З точки зору загальної моралі суспільства це неетично: адже кожен член суспільства має право на життя і на захист держави. А з точки зору членів партії трудящих це етично, бо сама мета формування цієї партії - створити суспільство соціальної справедливості.

З точки зору філософії, держава формується для досягнення благих цілей. Якщо йдеться про щасливе життя усього суспільства, то наміри створити таку державу будуть етичними, навіть з позицій загальної етики. Партія, що поставила перед собою таке завдання, буде етичною, вірніше, мета її діяльності узгоджуватиметься з нормами моралі суспільства в цілому. Але суспільство не однорідне і шляхи досягнення цієї благої мети у цієї партії постійно вступатимуть в протиріччя з етикою то одного, то іншого класу, або етикою різних соціальних груп.

Для кожної протиборчої структури на політичній арені існує своя етика, що обґрунтована об'єктивними законами. Сам факт формування партії не є моральним актом апріорі, навіть якщо цілі партії при цьому декларуються моральні.

Партійна етика залучається для того, щоб визначати етичні норми поведінки членів партії. Етичні норми партії, оформлені в нормативний документ (на зразок "Морального кодексу комуніста") часто стають інструментом управління масою рядових членів партії, інструментом оцінки їх благонадійності, вірності ідеалам партії.

Виходячи з принципу достатності, можна виділити чотири складових партійної етики :

Вочевидь, що усі чотири складові повинні відповідати етичним нормам для тієї або іншої партії. Невідповідність хоч би одного критерію оцінки моральної суті партії ставить під сумнів моральність усього політичного руху, його ідеології.

Є ще одна важлива складова феномену політичної етики - моральність лідерів, що ініціюють створення тієї або іншої партії. Особливу небезпеку морального розкладання партії, її лідерів усіх рівнів слід чекати тоді, коли партія досягла своєї основної мети і узяла владу над суспільством у свої руки. Коли партія у влади нестримно ростуть її ряди. Передусім, в неї прагнуть кар'єристи і всякі пройдисвіти, просто випадкові люди (Так, в березні 1917 року в РСДРП було 24000 чоловік, а в березні 1921 року - 732500 чоловік. Зростання більш ніж в 30 разів) Усе це погіршує моральне здоров'я партії.

Щоб уникнути трагедії краху іміджу партії, вже на початку партійного будівництва необхідно мати уявлення про той механізм, який зможе протидіяти засиллю в ній випадкових людей, які, як правило, є людьми чіпкими, пробивними, такими, що згадують про мораль в останню чергу, і прийшовши в партію, розчиняють у своїй масі тих, хто привів партію до влади, відтирають їх в сторонку, і починають самі визначати імідж партії, навіть її ідеологію.

Норми партійної етики можуть служити "лакмусовим папірцем" при прийнятті нових членів до лав партії. Якщо моральна шкала людини співпадає з шкалою оцінок партійної етики, то така людина партії корисна. Якщо вони не дотягують до норм партійної етики, то працювати вони можуть без збитку для партії тільки під контролем. Якщо партії доводиться працювати в екстремальних умовах, то мати в своїх лавах таких людей небезпечно.

Якнайповніше моральні якості людини проявляються під час випробувань життям, під час екстремальних ситуацій, під час вибору: бути, або не бути. Життєві ситуації такі складні, люди такі різні, що кожна людина в екстремальних ситуаціях поводитиметься адекватно ситуації, у рамках тієї моралі, яка була в його розпорядженні до вказаної події. Його моральна палітра буде сумішшю почуттів і вчинків, що мали місце раніше, залежних від того середовища, в якому людина жила і живе.

Моральне обличчя людини формується з народження і триває впродовж усього його життя. Наврядчи можна прищепити повагу до високих норм партійної етики людині, що має деформовану загальнолюдську мораль. Але раз людина прийшла до розуміння ідеології партії, значить, вона його торкнулася, значить, вона чогось шукає, значить, вона - думаюча людина і саме норми партійної моралі і етики в даному випадку можуть стати базисом для самовдосконалення особистості.

Партійна етика, повинна будувати систему алгоритмів моральної поведінки членів партії в екстремальних умовах. Для аналогії можна навести приклад фарватеру на річці. Щоб прибути в порт швидше і без втрат (мета), необхідно добре знати фарватер річки по вибраному курсу. Тут не обійтися без маяків, бакенів, знаків вказівних і таких, що забороняють, застерігають і дозволяють (спосіб досягнення мети).

Моральними лідерами в партії бувають не обов'язково формальні лідери. Морального лідера не можна призначити. Моральний лідер повинен відбутися сам. Якщо моральний неформальний лідер одночасно є і формальним організатором, це оптимальний варіант.

Хороший в роботі і тандем хорошого організатора і морального лідера. Партійна етика зобов'язана передбачати умови, коли лідерам доводиться ділити сфери впливу в партії, ділити відповідальність, ведучи партію до мети зберігаючи (а краще - зміцнюючи) імідж партії, її популярність в народі, в суспільстві.

Важливим елементом партійної етики можна також вважати політичну моду. Яскравим прикладом цього феномену в сучасній історії українського політикуму можна вважати події 2004 р.

Політичне протистояння між двома фаворитами першого туру виборів - Віктором Януковичем і Віктором Ющенком - відбилася і на моді у Верховній Раді. Найактуальнішими кольорами стали помаранчевий і поєднання блакитного з білим. В даному випадку колір сорочки або шарфа визначав тільки політичні пристрасті (чи сприймався оточуючими таким, що демонструє прихильність ідеям одного з кандидатів). Таким, що у такому разі суперечить нормам внутрішньопартійної етики може вважатися будь-який натяк на агітаційну символіку кандидата-опонента в гардеробі члена партії.

Історичний досвід показує, що в реальному житті, при необмеженій нічим, окрім партійної етики, владі, моральні орієнтири і механізм їх контролю потрібні не менше, чим морально хворому суспільству. Багато держав гинули саме унаслідок морального зубожіння правлячої верхівки. Етичні норми потрібні будь-якому співтовариству для профілактики, для зміцнення моральності і для вдосконалення.

Дисципліна (лат. disciplina, від discere - учити). - сукупність твердо встановлених правил, яким безумовно повинна підкорятися певна група людей, пов'язаних загальними обов'язками, наприклад, у війську, в школі, партії; строга покора молодших членів старшим.

Партійна дисципліна - неодмінна умова організованості і боєздатності партій, вирішальна умова виконання партійними організаціями вимог Програми, Статуту, рішень партійних органів і партійної моралі. Партійна дисципліна як одна з організаційних основ партії, тісно пов'язана з її базовими керівними організаційними принципами.

Особливого значення набуває партійна дисципліна в період боротьби за владу, за її відстоювання і зміцнення. Партія може успішно виконати свою роль лише у тому випадку, якщо в ній панує міцна свідома партійна дисципліна і коли її керівний центр є владним авторитетним органом з широкими повноваженнями, що користуються загальною довірою членів партії і безпартійних мас.

Партійна дисципліна будується на системі суворих і прозорих дисциплінарних заходів, аж до виключення з партії. Система дисциплінарних заходів - це обов'язковий елемент внутрішньопартійної культури. Без партійної свідомої дисципліни будь-яка партія приречена. Партійна дисципліна являється однаково обов'язкової для усіх членів партії - рядовых і керівників.

Показником якості, метою роботи кожної партії є прихід до влади. Вибори в законодавчі і адміністративні органи країни є показником динаміки розвитку партій, ефективності окремих регіональних відділень або їх неефективності. Вибори сьогодні - це не лише конкуренція програм і ідеологій, але в першу чергу конкуренція людей - кандидатів.

При інших рівних в роботі двох партій, організацій, штабів, ключову роль грає якість виконання своєї роботи. Зазвичай виграє та партія, де внутрішньопартійна дисципліна вища: витримується єдиний стиль агітаційної продукції, проводиться регулярна робота з місцевими і первинними відділеннями, своєчасно поширюється агітація.

Партійна дисципліна - це синтетичний продукт, отриманий шляхом змішення жорсткої адміністративно-бюрократичної вертикалі і страхом бути відлученим від влади і грошей. Говорити про дисципліну, як усвідомлений самоконтроль, силу волі, вірність загальним цінностям у сучасному світі не доводиться.

Природа партійної дисципліни - свідома дисципліна. Тільки свідома дисципліна може бути дійсно залізною, ідейною і принциповою. Для цього потрібна:

Підвищення внутрішньопартійної дисципліни - це маловитратний, але високоефективний інструмент, який дозволить згуртувати ряди партії і еліти навколо партії, притягнути істинних адептів, підвищити мораль і бойовий дух, а разом з цим і накопити необхідний матеріальний ресурс.

Внутрішня етика та дисципліна владної партії на загальнодержавному рівні виконують функцію скріплюючого матеріалу в процесі не тільки розбудови, але і усього функціонування держави. В якості позитивних прикладів можна навести Класичний Китай (майже 2000 років панівною ідеологією у цій країні було конфуціанство, тому саме під його норми було підпорядковане усе публічне життя китайців) чи панування православного стилю життя в Україні як частині Російської імперії. Сповідуючи православ’я, російські царі не лише самі відвідували храми та тримали пости, але і видавали певні накази, де передбачалося закриття м’ясних лавок на час Великого та Різдвяного постів, а у обов’язки жандармів входило відмічати кількість відвідувань храму кожною родиною у рік.

Також показником якості функціонування певної партії можна вважати довготривалість її існування на владному Олімпі. Це під силу лише згуртованому, послідовному у своїх діях та збалансованому політичному утворенню, в основі якого лежить чітке дотримання своїх передвиборчих обіцянок та обраного курсу (тобто, дотримання внутрішньопартійної дисципліни та етичних норм щодо виборців). Прикладом таких політичних утворень можуть слугувати «торі» та «віги» у Великій Британії, демократи та республіканці у США. Ці партії довели виборцям свою дисциплінованість та вірність і отримали право керувати країною. Решта світу, будуючи свою зовнішню політику та відносини з цими державами, передусім дивиться на те, яка з партій знаходиться при владі і таким чином прогнозує реакцію цих одних з основних політичних гравців світу на ті чи інші обставини.

Політичні партії в їх сучасному розумінні помітно змінили світ політики, створивши нові можливості для впливу громадян на владу. Річ у тому, що раніше права виборців "закінчувалися" разом із завершенням виборів. Обраний кандидат зовсім не був зобов'язаний підкорятися волі своїх виборців. Він - просто представник суспільства. З утворенням партій депутат не проявляє власну ініціативу, а передає волю партії, спирається на її підтримку. Через свою організованість партії виявилися набагато ефективнішими в порівнянні з окремим парламентарем в питаннях мобілізації громадської думки, представництва і реалізації політичних інтересів соціальних груп.

Порушення партійної етики та дисципліни членами партії є суттєвим кроком назад з точки зору розбудови демократичних процесів в державі. По суті, вони повертають виборчий процес на первинну стадію, коли у структурі парламенту, чи будь-якої іншої державної структури такого рівня, перемогу отримає не той, чия партія більша (внаслідок вибору суспільства, яке і дало їй таку перевагу під час виборів), а той, хто вміє голосніше обстоювати власну точку зору.

Історично партії формувалися як показні структури, що виражали певні групові інтереси; як інститути, опозиційні державі і іншим політичним об'єднанням; як союзи однодумців. Але феномен партії полягає в тому, що реалізувавши свою мету – отримавши владу – партія сама стає державою, тобто починає формувати та, еволюційно чи революційно, змінювати державу за своєю схемою. Відсутність етики та дисципліни в лавах партії, з одного боку, загрожує розколом самого партійного утворення, а, отже, втратою влади, а з іншого – проецирується на усю країну, ведучи її до розколу, зубожіння та анархії.

 

МОЖЛИВОСТІ ПАРТІЙНОЇ ЕТИКИ ТА ПАРТІЙНОЇ ДИСЦИПЛІНИ ЩОДО ВИРІШЕННЯ СОЦІО-ПОЛІТИЧНИХ КОНФЛІКТІВ

Однією з глобальних проблем, що стоять перед людством на сучасному етапі його розвитку, є існування (або подальша ескалація) конфліктів, що мають етносоціальний, етнокультурний, етнорелігійний, а найчастіше - етнополітичний характер. Одним з головних проявів цього може слугувати зростаюча соціальна диференціація як між різними країнами, так і всередині окремо взятих країн, радше багатонародних, що у поєднанні з конкуренцією за різноманітні природні ресурси призводить до локальної та міжетнічної напруги і до відкритих міжетнічних конфліктів. Неврегульовані етнополітичні відносини та крихкотілі етносоціальні інститути мають складний та неоднозначний характер, тому етнічні проблеми, конфлікти та необхідність їх якнайшвидшого вирішення набувають дедалі відкритого і вибухоподібного характеру.

Зараз у світі існує понад 4000 народів-етносів (які говорять на 6000 мовах) і понад 200 незалежних країн, та лише близько 20 з них є етнічно однорідними. (Поняття „народ-етнос" належить Ю.В. Бромлею, 1978 р.) Всі інші країни, в тому числі й Україна, - поліетнічні, де проживають 5 і більше відсотків етнонаціональних меншин. У поліетнічних країнах кожний народ-етнос прагне реалізувати своє право на політичну нострифікацію батьківщини, і де інший народ або держава чинять йому спротив, там і неминучі різноманітні етнополітичні конфлікти. Тривала історична практика доводить, що становлення та розвиток більшості сучасних країн не обходились без їх руйнівного впливу. Саме їх наявність (або відсутність) визначає рівень політичної стабільності та безпекового прогресування.

Незабезпечення абсолютно всім народам-співвітчизникам вселюдського „права на гідне існування" може стати серйозною підставою для невдоволення та викликати зростання протестних настроїв, особливо серед представників етнонаціональних меншин.

Соціополітичний простір сучасної України також характеризується існуванням у ньому потенційно конфліктогенних проблем. Зокрема, це мовний конфлікт між західним та східним етномовними регіонами (представники останнього виражають невдоволення політикою „примусової українізації"), зростаюче напруження у відносинах Росії та України внаслідок періодичних „рецидивів" газотранспортної проблеми та з приводу бажання української держави приєднатися до НАТО, проблема Чорноморського флоту та маяків, неврегульоване „земельне питання" в Криму. Останнім часом також постає проблема так званого „примирення з історією", що може стати своєрідним каталізатором напруги у відносинах із сусідніми державами (Росією, Польщею, Угорщиною тощо); час від часу реанімується мовно-писемна проблема (кирилиця-латиниця) в україно-молдовських і україно-румунських етнокультурних ареалах; періодично нагадують про себе автономістські настрої в етносоціальному середовищі закарпатських русинів, бойків і угорців, кримських татар, придністровських молдаван, буковинських румунів, придунайських гагаузів та ін.

Будучи основним суб’єктом політичного життя країни, партійні об’єднання використовують наявні в суспільстві латентні соціально-політичні конфлікти заради досягнення своєї основної цілі – приходу та утримання влади. В цьому випадку передвиборча кампанія може будуватися як на ідеях при гашення конфлікту за рахунок певних дій з боку нової влади (від ідеї введення російської як другої офіційної мови на Україні під час першої передвиборчої кампанії В.Ф.Януковича (мирний шлях) і до виселення курдів у резервації в Ірані (радикальний шлях)), так і на штучному роздмухуванні конфліктів (передвиборча технологія «чорного компромату»). Також пошук та підтримка напруження та конфліктів у суспільстві є досить вдалою політикою держави та офіційної влади задля «переключення» уваги населення країни з невдач чи непопулярних рішень щодо соціальної політики чи економіки на інші реалії (активний пошук шпіонив в СРСР після Другої Світової війни відволікав населення від економічного занепаду в країні та порівняння рівня життя населення в СРСР та країнах Європи).

Будь-яке економічне, політичне, освітянське явище може стати підґрунтям соціального конфлікту не тільки в окремій галузі, але і в країні. 26го квітня 1986 р. таким підґрунтям виявилася масштабна аварія на Чорнобильській атомній станції. За розрахунками експертів, сумарний вихід радіоактивних матеріалів становив 50 млн кюрі, що рівнозначно наслідкам вибухів 500 атомних бомб, таких як скинута у 1945 р. на Хіросіму.

Катастрофічні екологічні й економічні наслідки Чорнобильської трагедії не піддаються точним оцінкам. Досить сказати, що до поч. 1990 р. в Україні було дезактивовано 3,5 млн га орної землі і 1,5 млн га лісу, що становило бл. 12 % території республіки. З господарського обігу вилучено бл. 190 тис. га землі. У цілому, жертвою радіоактивного забруднення стали понад 1000українських міст і сіл. Десятки тисяч чоловік змушені були змінити місце проживання. Число людей, які загинули від радіоактивного опромінювання та викликаних ним хвороб, важко точно підрахувати (На початок 2001 р. офіційно померлими від катастрофи на ЧАЕС вважалися 15 тис. осіб. Більше 70 тис. стали інвалідами.) Загалом, за оцінками Міністерства охорони здоров'я України, в результаті аварії на ЧАЕС постраждало близько 3,5 млн осіб. Понад третина з них — діти. Витрати на ліквідацію наслідків Чорнобильської трагедії тільки за період з 1986 по 1989 р. склали більше 10 млрд. дол. США, а непрямі витрати — 25 млрд. дол. Щорічно Україна змушена витрачати 800—900 млн дол. для вирішення чорнобильських проблем. Сама ЧАЕС згідно з міжнародними домовленостями наприкінці 2000 р. припинила своє функціонування, перетворившись на бомбу уповільненої дії, славнозвісний обєкт «Україна».

Важливою умовою існування та процвітання будь-якої партії чи партійної системи є чітке дотримання вимог партійної дисципліни абсолютно усіма членами партії, особливо її керівництвом. 26 квітня 1986 р. показало, що тогочасні лідери країни були не готові дотримуватися цих вимог, брати а себе відповідальність за трагедію. Республіканське керівництво певний час замовчувало сам факт катастрофи, а згодом — і її справжні наслідки. В результаті населення Швеції швидше дізналося про трагедію в Чорнобилі, ніж українці. Ще одним злочином як республіканського, так і центрального керівництва стала першотравнева демонстрація у Києві, в якій брали участь діти. Офіційне попередження про небезпеку радіоактивного опромінення було оприлюднене лише 5 травня, на 9-й день після катастрофи. До цього засоби масової інформації — як республіканські, такі центральні — переконували, що аварія на ЧАЕС не становить загрози для здоров'я населення.

Аварія на Чорнобильській АЕС стала поштовхом до виникнення багатьох соціальних конфліктів в радянському суспільстві, які мають свою проекцію і на сучасне становище в державі:

В галузі екології: відчуження та забруднення великої території, побоювання щодо попадання відходів радіологічного розпаду за «зону відчуження» внаслідок розливу річок, танення снігів, дощів тощо. Відсутність реальних прогнозів щодо екологічних наслідків.

В галузі економіки: за попередніми підрахунками фахівців Україна ще 250-300 років має виділяти чималі кошти з державного бюджету на запобіжні заходи, а витрати на ліквідацію наслідків навіть не беруться прораховувати.

В галузі охорони здоров’я населення: за даними відкритих джерел інформації сьогодні у кожної другої дитини, яка народжується на території України, можна знайти наслідки Чорнобильської аварії. Також в 1986-1987 рр. керівництво СРСР фактично змусило на подвиг багатьох людей, які у перші дні катастрофи були кинуті на розібрання завалів ЧАЕС. Не маючи досвіду ліквідації аварій такого масштабу, відповідного обладнання, всупереч дотриманню норм особистої безпеки люди працювали в зоні високої радіаційної активності. Лише невелика частина з них були досвідченими ядерниками, ліквідаторами, які знали, як захистити себе, зменшити ризик. Солдати-строковики, міліція, пожежники такими знаннями озброєні не були.

В галузі соціального забезпечення: Цей конфлікт особливо гостро проявив себе наприкінці 90х рр. ХХ ст. і має відголос дотепер. Ліквідатори та їх родини розраховували на достойну винагороду за свій подвиг з боку держави. В перші роки після вибуху фінансування ліквідаторів та їх сімей дійсно відбувалося на високому рівні, але вже з початку 90х рр. спостерігається певне недофінансування цієї категорії населення. Також скорочуються соціальні пільги, що не може влаштовувати людей та призводить до латентних соціальних конфліктів, які подекуди мають вигляд протестів, голодувань тощо.

В галузі законотворчості: Сучасне українське суспільство стикнулося з тим, що в законах та інших нормативних актах прописана велика кількість дотацій, привілей для людей, які приймали участь у ліквідації аварії на ЧАЕС, окремий статус мають діти-чернобильці тощо. Але трактування цих визначень не корегувалося з 90х рр.. ХХ ст.., не є адаптованими під реалії сьогодення і призводить до юридичних колізій та казусів щодо отримання соціальних пільг.

В геополітичній галузі: Чорнобильська трагедія 1986 р. призвела до розселення білорусів, поляків, росіян у місця, які через кілька років стали "державно-українськими" і "державно-російськими", що й призвело до численних мікроконфліктів кінця 80-х - початку 90-х рр. В майбутньому також не виключені фінансові позиви до України з боку як іноземних держав, так і окремих громадян, щодо відшкодування майнових та моральних збитків у зв’язку з забрудненням території, примусовим виїздом з забруднених територій тощо.

В галузі державотворення: Після оприлюднення даних щодо масштабів Чорнобильської трагедії соціальні психологи відзначили падіння довіри до держави, підвищення деструктивного та депресивного психологічного станів у пересічних мешканців. Домінантними стали відчуття покину тості, незахищеності та омани. Вважалося, що держава не тільки не змогла (аварія була занадто великою), але і не захотіла захистити власний народ (передбачаючи наслідки, не скасувала парад 1го травня). Ці соціальні настрої загальмували демократичні процеси в країні.

Чорнобильська трагедія стала великим випробуванням для держави та причиною великої кількості латентних соціальних конфліктів в сучасній Україні. На її прикладі можна прослідкувати, як порушення партійної етики та дисципліни, невідповідальність одних членів партії перед іншими (в даному випадку – керівних членів партії перед пересічними) призвели до найбільшої екологічної катастрофи в історії людства. Ми вважаємо, що в сучасному світі, коли матеріальне підґрунтя існування не може більше вважатися домінуючим в поведінці людини, саме партійні етика та дисципліна (партія тут розглядається у широкому смислі слова як об’єднання людей за певним критерієм: спільне громадянство, спільні економічні та соціальні інтереси тощо) є, з одного боку, методом превенції як відкритих, так і латентних соціальних конфліктів (конфлікт виникає за умов непорозуміння всередині партії, нівелювання інтересів більшості заради задоволення інтересів меншості), так і шляхом виходу із вже існуючих.

Підтвердженням нашої тези може слугувати досвід ліквідування наслідків цунамі та землетрусу в Японії (березень 2011). Як японські, так і іноземні ЗМІ відмічали високий рівень розгубленості та депресії населення після трагедії. Але ситуація різко змінилася після телевізійного звернення імператора Акіхіто до свого народу, в якому він нагадав, що японці є єдиною нацією з єдиними інтересами і прагненнями. Саме завдяки цьому зверненню а також тому факту, що керівництво країни не приховувало від них масштаби трагедії, японці відчули в себе сили відновлювати державу.

Однією з умов стабільного і поступального розвитку суспільства може вважатися безперервне виявлення джерел і причин напруги та конфліктів, їх вчасне врегулювання. Необхідним є зниження гостроти конфліктів шляхом поглиблення співробітництва між гілками влади, вирішення соціальних, матеріальних і національних проблем, забезпечення своєчасних реформ та правопорядку, підвищення ефективності рівня управління та виконавської дисципліни, зростання її авторитету серед населення. Все більш важливою постає оптимізація дії механізмів щодо запобігання, пом'якшення та нейтралізації негативних наслідків конфліктів в інтересах суспільства в цілому чи окремих його суб'єктів, а також застосування теоретичних та прикладних знань для направлення конфліктного процесу у правове русло.

 

ВИСНОВКИ. Соціально-політичні конфлікти детермінуються нерівністю у стосунках власності, влади і статусу різних верств населення, яка викликає на певному етапі усвідомлення соціальною групою чи політичною силою несправедливості конкретного способу розподілу повноважень влади, матеріальних та духовних надбань суспільства. Значна кількість соціальних конфліктів у різних сферах життя певною мірою мають прикмети політичного конфлікту. Це не випадково, адже у політиці втілюються та реалізуються найважливіші суспільні відносини. Інакше кажучи, політика завжди є результатом діяльності соціальних груп та індивідів щодо забезпечення і обстоювання інтересів та їх реалізації за допомогою державної влади. Політичний конфлікт взаємопов'язаний з економічними і соціальними явищами, бо політична боротьба завжди відображає стан соціально-економічних суперечностей. Будь-який соціальний конфлікт, набуваючи значних масштабів, об'єктивно стає соціально-політичним, тобто зачіпає діяльність владних інститутів.

Однією з умов стабільного і поступального розвитку суспільства може вважатися безперервне виявлення джерел і причин напруги та конфліктів, їх вчасне врегулювання. Необхідним є зниження гостроти конфліктів шляхом поглиблення співробітництва між гілками влади, вирішення соціальних, матеріальних і національних проблем, забезпечення своєчасних реформ та правопорядку, підвищення ефективності рівня управління та виконавської дисципліни, зростання її авторитету серед населення. Все більш важливою постає оптимізація дії механізмів щодо запобігання, пом'якшення та нейтралізації негативних наслідків конфліктів в інтересах суспільства в цілому чи окремих його суб'єктів, а також застосування теоретичних та прикладних знань для направлення конфліктного процесу у правове русло.

Партійні етика та дисципліна є передумовою та гарантом того, що певна політична та громадська сила діє в інтересах держави. Наявність свідомої партійної дисципліни та норм внутріпартійної етики унеможливлює прояви екстремізму, сепаратизму та фашизму в діяльності будь-якого політичного та громадського утворення.

За великим рахунком, питання наявності чи відсутності етики та дисципліни в діяльності партій, що існують сьогодні на політичному олімпі України, можна віднести і до питань національної безбеки. По-перше, дісціплінованість в ланах партії є запорукою її згуртованості та прогнозованості поведінки кожного з її членів під час кризової ситуації (прогнозованість в даному випадку є підгрунтям стабільності політичного вибору). По-друге, лише відсутністю партійної етики можна пояснити наявність «війни компроматів» найвищого ґатунку, що, на жаль, є однією з основних політтехнологій під час виборів на загальнодержавному, так і на місцевому рівні. Це, безумовно, не лише паплюжить конкретну людину, але і наносить урон іміджу держави на світовій арені, а, одже, загрожує її економічній, фінансовій, політичній безпеці.

 

Література

1.  Гаджиев К.С. Политическая наука: Учебное пособие. – М., 1995.

2.  Гришина Н.В. Психология конфликта. / [Сост. Н.В. Гришина; Гл. ред. В. Усманов] и др.: "Питер", 2001. - 441 с.

3.  Губин В.Д., Некрасовка Е.Н. Основы этики: Учебник. - М, 2005.

4.  Ішмуратов А.Т., Валевський О.О. Політичний конфлікт у сучасній Україні: культурні виміри, структура, принципи аналізу. - К., 1997

5.  Исаев Б. А. Теория партий и партийных систем и методология исследования российской партиомы. - Петродворец, 1998.

6.  Князєв В.М., Надольний І.Ф., Войтович Р.В., Бакаєв Ю.В., Василевська Т.Е. Філософські проблеми державного управління// Положення про підготовку магістрів за спеціальністю 8.150000 „Державне управління” та 8.150102 „Управління суспільним розвитком”: У 2-х кн. – Кн.1. Програми навчальних дисциплін. Спеціальність 8.150000 „Державне управління”. – К.: Вид-во НАДУ, 2005

7.  Коржниовский Л. Секюритология. Наука о безопасности человека и общественных организаций. – Краков, 2008

8.  Ларченко М.Л. Міжетнічний конфлікт як соціально-політичне явище: теоретичний аналіз // Вісник Національного технічного університету України “Київський політехнічний інститут”. Політологія. Соціологія. Право: Зб. Наук. праць. – Київ: ІВЦ “Політехніка”, 2009. - №2

9.  Ліпкан В.А. Національна безпека України: Навчальний посібник – Київ, 2009

1. Литвин В. М. Сучасна Україна у дзеркалі суспільно-політичних конфліктів // Урядовий кур'єр. - 2002. - 23 листоп. (№ 219). - С. 8
2. Медведева Г.П. Этика социальной работы. - М.: Владос, 1999
3. Норми етики в управлінні: Матеріали українсько-американського симпозіуму 24–25 травня 1994 р. – К.: ІДУС, 1994
4. Острогорский М. Демократия и политические партии. – М., 1997.
5. Охотский Е. Нравственность и власть// Власть. - 1998. - №5
6. Политический процесс: основные аспекты и способы анализа: Сборник учебных материалов / Под ред. Мелешкиной Е.Ю. – М., 2001.
7. Политология. Энциклопедический словарь. - М., 1993.
8. Психология и этика делового общения. Учебник для Вузов. / В.Ю. Дорошенко, Л.И. Зотова, В.Н. Лавриненко и др.; Под ред. проф. В.Н. Лавриненко. – М., 1997
9. Ример Ф.Г. Ценности и этика // Энциклопедия социальной работы.- М., 1993-1994
10. Філософія політики: Короткий енциклопедичний словник / Авт.-упоряд. Андрущенко В.П. та ін. - Київ, 2002. - С.265-266
11. Шмачкова Т.В. Мир политических партий // Полис. 1992. №1,2.
12. ru.wikipedia.org/wiki/Этикет
13. www.etikets.ru
14. диктатура смысла – партийная дисциплина // www.krugosvet.ru/articles/66/1006651/1006651a1.htm
15. http://www.niss.gov.ua/Strateg_pr/1/1-5.pdf
16. http://www.tspu.edu.ua/subjects/66/politilogiya/text/lek/Lek13.htm