Катигробова О.В.

СУТНІСНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПОНЯТЬ “ІНСТИТУТ” ТА “ІНСТИТУЦІЯ” В ТЕОРІЇ ІННОВАЦІЙ

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Дана стаття присвячена дослідженню сутності понять “інститут” та “інституція” в теорії інновацій, визначено їх економічний зміст та відмінні ознаки відповідно до різних наукових підходів та поглядів.

Ключові слова: інститут; формальні та неформальні інституції; теорія інновацій; інституційна система; правила; економічні відносини.

The article is devoted to the research of essence of concepts “institute” and “institution” in innovative theory, defined their economic content and different signs according to various scientific approaches and views.

Keywords: institution, formal and informal institutions, innovation theory, institutional system, regulations, economic relations.

Роль інституцій в житті організованого суспільства досить висока, тому сучасна теорія інновацій вирішальною мірою формується під впливом інституціоналізму, оскільки першочерговою потребою країни в період трансформації є створення та розвиток інститутів ринку.

В економічній науці інституціоналізм представлено значною різноманітністю шкіл і концепцій, однак для всіх його течій є характерним надання великого значення емпіричному аналізу інституціонального середовища, зокрема впливу інститутів на ефективність використання обмежених ресурсів та на забезпечення економічного зростання. Основною ідеєю теорії інституціоналізму є зосередження уваги на позаекономічній сутності рушійних сил суспільного розвитку, тобто, окрім технологічного фактору, головними чинниками соціально-економічного прогресу є політичні, соціальні, морально-етичні, етно-національні, нормативно-цільові та адміністративні.

Інституціональні критерії базуються на врахуванні конкретно-історичних умов тієї чи іншої країни, наслідуванні традицій, ідей, духовного світу населення, системи ціннісних уявлень. Відзначимо, що ці фактори не зводяться до суто психологічних ознак, а побудовані на взаємодії між окремими елементами, що породжує певну цілісність економічної системи взагалі.

Дослідження показало, що частина елементів інституційної системи носить достатньо динамічний характер і слугує засобом впливу на реальний стан інноваційного процесу (наприклад, закони, нормативні акти, угоди та ін.). Проте інша – є об’єктивною за змістом і формує весь спектр надбудови економічних відносин (наприклад, ринок, конкуренція, власність та ін.), тобто слабо піддається впливу. Таким чином, з метою обґрунтування дії і функцій чинників, що формують інституційну систему інноваційного розвитку, виникає потреба розмежування понять “інституція” та “інститут”.

Вивченню даної проблеми присвячено праці таких вітчизняних учених як В.Базилевича, Т. Гайдай, В. Мандибури, А.Маслова та інших науковців. У науковій літературі ці категорії часто ототожнюються, вживаються як синоніми та характеризуються за однаковими ознаками, тому їх тлумачення є недостатньо чітким.

Засновник інституціоналізму Т. Веблен визначив інститути як “поширений образ думки в тому, що стосується окремих відносин між суспільством і особистістю і окремих виконуваних ними функцій” [1, с. 201]. Дж. Коммонс характеризує інституції у вузькому значенні, тобто як “систему законів чи природних прав, в межах яких індивіди діють як в’язні” та у широкому – як “колективну дію по контролю, лібералізації та розширенню індивідуальної діяльності” [2, р. 650]. В даному контексті сутність колективної дії варіюється від неорганізованого звичаю чи традиції до множини організованих поточних відносин, таких як сім’я, корпорація, профспілки, торговельні асоціації, держава.

Існуючі підходи до визначення інституцій, поширені в науковому середовищі, умовно можна розбити на три групи: “фундаторська ортодоксія”, “тотально-інституційний” підхід, “інституційно-системне структурування”.

Представники “фундаторської ортодоксії” тлумачать інституції як найважливіші фактори економічної взаємодії. Д. Норт та його послідовники визначають інституції як “правила гри” (формальні; неформальні; ті, що забезпечують ефективність перших двох), розмежовуючи поняття інституції та організації, оскільки останні є учасниками “гри за правилами”.

Вважаємо, у вивченні інституцій усе більш стає очевидним рух усередину, від тих феноменів, що лежать на поверхні, до пошуку сутностей інституцій як характеристик внутрішнього устрою, що визначають закономірності розвитку суспільства та забезпечують його цілісність. Якщо раніше інституції, у залежності від підходу, трактувались як юридичні встановлення, як форми соціальної поведінки, соціальні ролі чи організації, то в сучасних умовах їх доцільно розглядати як явища більш високого порядку, тобто регулятори суспільних явищ.

А. Гриценко, прихильник тотально-інституційного підходу, зазначає, що “в суспільстві немає нічого, що б не являло собою інституції. Інституції – це не просто елементи суспільства, це все суспільство, розглянуте в певному аспекті” [3, с. 21]. О. Яременко доповнює зміст даного поняття тим, що інституція – як “традиція, норма, як безумовний спосіб господарюючої поведінки є чимось стійким, незмінним, стабільним” [4, с. 3].

Напрям “інституційно-системного структурування” передбачає визначення інституцій з позиції поєднання універсальності та операціональності їх сутності, структуризування, чіткого визначення їх місця в суспільній системі. Наприклад, Ю.Ольсевич вважає, що категорія означає “обмеження, вигадані людьми, які спрямовують людську взаємодію у певне річище та структурують стимули в процесі обміну” [5, с. 37], а Р. Пустовійт тлумачить інституції як “звички і стереотипи мислення, притаманні значній спільноті людей” [6, с. 27].

В. Мандибура справедливо стверджує, що інститути включають увесь спектр надбудовних соціальних відносин. Інститути як елементи системно-організаційної структури суспільства поділяють на: 1) владно-організаційні інститути (інститути державної влади, інститут місцевого самоврядування); 2) базисно-господарські та функціонально-економічні системні інститути (інститут власності, інститут підприємництва, інститут грошей, фінансово-кредитний інститут, інститут ціноутворення); 3) господарсько-асоціативні інститути (домогосподарство, фірма, держава); 4) асоціативно-соціальні інститути (партії, профспілки, суспільні об’єднання, громадські організації) [7, с. 111].

Б. Корнєйчук дотримується думки, що інституції – це прийняті у суспільстві правила взаємодії індивідів, що утворилися в процесі розвитку культури і визначають звичний спосіб організації тієї чи іншої сфери суспільного життя [8, с. 9]. Оскільки дане тлумачення охоплює в собі декілька часткових визначень, кожне з яких є неповним та відображає тільки окремий аспект явища, науковець пропонує комплексний підхід до формулювання кожного з них (табл. 1).

Таблиця 1

Підходи до визначення інституцій

Джерело: систематизовано автором на основі [8, с. 10-16]

Таким чином, бачимо, що між наведеними вище визначеннями майже не існує чіткої різниці. Проте, з нашого погляду, розвиток інституціоналізму потребує вдосконалення понятійного апарату і розмежування змісту таких категорій як “інституції” та “інститут”, оскільки відсутність наукової понятійно-категоріальної чистоти призводить до змішування змісту зовсім різних понять.

Ці поняття застосовуються як такі, що позначають одні й ті самі об’єкти в реальному житті, і з урахуванням наявних змістовних відмінностей. Поняття “інститут” є ширшим і таким, що позначає будь-який діючий суб’єкт економічних відносин (здебільшого, в контексті економічних теорій говорять про регулятивні інститути чи про суб’єкти підприємницького діяльності як інститути комерційного рівня), установу [9, с. 6]. Проте зберігається певна двоякість категорії, тому що, виходячи з даного визначення, “організація” є інститутом, але не кожен “інститут” є організацією. Це пояснюємо тим, що інститутом також визнано регулятивний акт, норму, які встановлюють певний порядок відносин між учасниками соціально-економічного життя. Так, В. Базилевич й А. Маслов підкреслюють, у найзагальнішому розумінні “інститут” – це “установлення”, “закон”, “певний порядок”, що можна віднести як до моралі, права, релігії, так і до економіки, де повною мірою можна використати слово “інститут”: “інститут власності”, “інститут грошей”, “фінансові інститути” та інші, поряд з “інститутом сім’ї”, “інститутом армії”, “інститутом науки” тощо [10, с. 36].

“Інституція” в такому випадку – це вужчий термін, який прямо стосується конкретного утворення в ситуаційному контексті з організаційно-адміністративним контекстом.

Дослідження різних поглядів на інституції як економічну категорію показало, що не існує єдиного погляду на їх визначення та класифікацію. В економічній літературі інституції представлені наступними складовими частинами: інституції як правила, стійкі норми; інституції як стандарти поведінки; інституції як звички, рутини, звичаї традиції; інституції як стереотипи мислення; інституції як соціальні відносини; інституції як закони та організації (установи), що контролюють певні соціальні відносини; інституції як механізм вирішення конфліктів між економічним суб’єктами; інституції як законопримусовий механізм; інституції як рівновага в стандартній координаційній грі, що повторюється [11, с. 6].

Основною причиною такої кількості поглядів на тлумачення інституцій, з нашого погляду, стали складність та багатогранність зазначеної категорії, а також застосування різних методологічних підходів до дослідження інституції. При спробі дати універсальне визначення науковці стикаються з неможливістю охопити всі аспекти даного поняття та в рівній мірі їх окреслити. Кожне визначення інституції характеризує певний спектр проблем, обмежений метою дослідника, його методологічним апаратом та загальним станом науки у даній сфері.

Інституційна система охоплює сукупність формальних і неформальних інституцій. Формальні інституції – це відносно стійкі та довготривалі загальні соціальні та економічні норми, що “визначаються в законах і різного роду письмових приписах, обов’язкових до виконання, тому їм притаманна “публічність і прозорість” [12, с. 15]. Невиконання або ігнорування таких правил призводить до покарання, що примушує індивідів підкорятися. Неформальні інституції діють через морально-етичні цінності, переконання, табу, усталені звички, відображаючи загальний цивілізаційно-культурний рівень індивідів і суспільства [13, с. 94].

Отже, узагальнюючи сутність поняття інститут, визначимо його як тривалі суспільно-економічні відносини, які базуються на формальних і неформальних інституціях, а також як суб’єкта-носія соціально-економічних відносин (фірми, домогосподарства, банки, корпорації, установи, організації, держава).

Під інституціями розуміємо систему формальних та неформальних норм і правил у вигляді стандартів поведінки, звичок, рутини, традицій, звичаїв, що визначають домінуючий спосіб мислення для соціальної групи чи всього народу у економічній, соціальній, політичній або будь-якій іншій сфері; а також у вигляді сукупності законів, що контролюють певні соціальні відносини шляхом формування механізму вирішення конфліктів між господарськими суб’єктами, виконуючи функцію регулятора суспільних явищ.

З нашого погляду, ключовим завданням інституцій є створення сигналів про потреби суспільства, тобто генерування інформації у поєднанні з одночасним розв’язанням проблем, що виникають, та підтримкою збалансованості інтересів усіх членів суспільства. Оскільки слабкі інституції ведуть до нерівності, надають можливості виникнення диктаторського устрою, то формальні та неформальні інституції покликані стати на заваді концентрації ресурсів в руках певних верств населення чи кланів. Інституції завдяки контролю за розподілом цінностей, доходів і витрат у суспільстві є стимулом економічної активності та підтримують ефективність економічних угод.

Таким чином, інституційний зміст інноваційної теорії справляє значний вплив на формування пріоритетів розвитку економічної теорії, оскільки відображають характерні особливості сучасної економіки. Кожному виду суспільства відповідає визначений набір формальних і неформальних інституційних обмежень, які радикально відрізняються один від одного. Еволюція суспільства змінила існуючі погляди на інновації, чим відзначила особливу роль не тільки технологічного фактору, але і соціально-психологічних, правових та політичних чинників.

Література:

1. Веблен Т. Теория праздного класса / Веблен Т.– М.: Прогресс, 1984. – 367 с.
2. Commons R. John. Institutional Economics // American Economic Review. – 1931. – Vol. – 21. – P. 648-657.
3. Гриценко А. Наука и искусство институционального строительства / Гриценко А. // Інституційна архітектоніка  та механізми економічного розвитку: Матеріали наукового симпозіуму. – Х.: ХНУ, 2005. – С. 20-31.
4. Яременко О.Л. Механізм інституційних змін / Яременко О.Л. // Економічна теорія. – 2006. – № 1. – С.3-12.
5. Ольсевич Ю. Институционализм – новая панацея для России? / Ольсевич Ю. // Вопросы экономики. – 1999. – №6. – С. 35-39.
6. Пустовійт Р. Інституціональна теорія та економічний розвиток: генезис і сучасність / Пустовійт Р. // Вісник Київського національного торговельно-економічного університету. – 2/2003. – №2. – С.26-33.
7. Мандибура В.О. Інституційна архітектоніка власності та закономірності її функціонування / Мандибура В.О // Інституційна архітектоніка та механізми економічного розвитку: Матеріали наукового симпозіуму. – Х.: ХНУ, 2005. – С.110-116.
8. Корнейчук Б.В. Институциональная экономика: учебное пособие / Корнейчук Б.В. – М.: Гайдарики, 2007. – 255 с.
9. Інформаційна політика України: європейський контекст / Губерський Л.В., Каменський Є.Є., Макаренко Є.А. та ін. – К.: Либідь, 2007. – 358 с.
10. Базилевич В.Д. Інституційна архітектоніка: філософія і методологія багатоаспектного дослідження // Інституційна архітектоніка  та механізми економічного розвитку: Матеріали наукового симпозіуму/ Базилевич В.Д., Маслов А.О. – Х.: ХНУ, 2005. – С. 32-42.
11. Поворозник В.О. Інституційні зміни в умовах трансформаційної економіки України / Поворозник В.О. – К.: КНУ ім. Т.Шевченка, 2006. – 19 с.
12. Попов В. Інституціональна складова трансформаційних процесів в економіці / Попов В. Прутська О. // Вісник київського національного торговельно-економічного університету. – 1/2003. – №1. – С.13-18.
13. Гайдай Т.В. Вплив сучасної інституціональної теорії на розвиток економічної науки / Гайдай Т.В. // Економічна теорія. – 2004. – № 2. – С. 92-107.