УДК 159.9 [316.6]

Радов Д.Г.

ДЕРЖАВНА СЛУЖБА ЯК ОСОБЛИВИЙ ВИД ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЛЮДИНИ. ПСИХОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ

Київське міське територіальне відділення Антимонопольного комітету України

 

Держава як особливий інститут публічної політичної влади панівного класу (соціальної групи, блоку класових сил всього народу), має свої завдання і функції. Ці завдання і функції практично реалізуються за допомогою конкретних дій особового складу, що перебуває на службі у держави - державних службовців. Держава набуває реальність і силу саме в цих кадрах, в контингенті її службовців. Завдання і функції держави стають, при їх практичній реалізації, завданнями та функціями набраних державою службовців і саме від державних службовців залежить якість робота держави.

Державна служба продовжує і завершує організацію механізму держави, робить її готової і придатною до практичної реалізації завдань і функцій держави. У процесі становлення та розбудови державності будь-якого виду, саме державна служба виступає в якості найпершого організаційного засобу виконання державою своїх цілей.

Наприкінці 90-х років XX століття Україна в цілому і її окремі регіони зіткнулися з проблемами системної кризи державної влади. Однією з головних причин такої ситуації було те, що старі принципи формування та функціонування державного апарату були справедливо відкинуті, а нові - не сформовані.

Ефективність діяльності будь-якого державного органу, зокрема, і державної служби в цілому, безпосередньо залежить від вірності підбору, розстановки та раціонального використання кадрів, що входять до складу цих органів, їх професійної підготовки, кваліфікації та досвіду роботи. Але не менш важливим фактором є також психологічна готовність державних службовців до даного виду професійної діяльності.

 

ІСТОРІЯ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ В УКРАЇНІ

Державна служба - специфічний вид людської діяльності, пов'язаний із здійсненням політики держави і реалізацією від імені держави основних економічних, соціальних і політичних програм серед населення. Витоки держслужби шукають у витоках формування держави.

Державна служба в Україні - це соціальний інститут, який в своєму розвитку має довгий еволюційний процесс: від обов’язкової повинності до почесної праці.

За часів Київської Русі княжим придворним були властиві лише елементи державної служби. Центральною фігурою у державі був князь, який більше виявляв себе як воєначальник, а не як державний діяч. Найближчими помічниками князя були призначені ним урядовці — тиуни. Тиуни виконували різні доручення князя, а також керували господарством, мали судові функції. Нижчою за тиунів ланкою державних службовців вважалися ключники — підручні тиунів. Також на держаній службі були ябетники — урядовці, обов’язком яких було пошук краденого і злочинців та гриді — придворні слуги князя. На місцях державне управління виконували посадники чи намісники, які призначалися князем особисто.

За часів козацької доби, з широко розвинутою військовою структурою, існували лише окремі цивільні урядові посади. В мирний час військова старшина керувала адміністративними й судовими справами війська, у воєнний час очолювала козаків, поступаючись своїм місцем у Січі наказній старшині, але після завершення війни знову повертала ці права. Усі посади на Січі були виключно виборні і не мали жодних ознак приналежності до державної служби, а скоріше нагадували місцеве самоврядування (єдиною ознакою державності служби військової старшини на Січі можна вважати наявність у них державного – царського - жалування).

Протягом майже 150 років від кінця XVIII до початку XX ст. українці перебували під владою двох імперій: 80% із них підлягали російським імператорам, решта населяли імперію Габсбургів. Проте ієрархія урядників (державних чинів), які правили в окремих адміністративних одиницях (до яких належала і Україна), була однаковою скрізь: на чолі губерній стояли губернатори, які призначалися царем. Губернаторові допомагали чиновники, що займалися такими справами, як громадський порядок, освіта та податки. Верхній прошарок адміністративного апарату переважно складався з професійних чиновників.

Як окремий інститут національної держави державна служба у її нинішньому розумінні, статус державних службовців, урегульований законом, з’явився у часи Української держави гетьмана Павла Скоропадського. Було розбудовано фінансову систему держави, створено державний банк. Створено вищий державний судовий орган — Сенат, визначено реєстр державних посад, зв’язок службовця з державою, порядок призначення та звільнення, створено спеціальний орган, відповідальний за організацію та супроводження державної служби — Державну Канцелярію - як одну з ключових центральних урядових інституцій Української Держави. Вона складалась з юридичної ради, департаменту законодавчих справ, архіву, відділу кодифікації законів, департаменту загальних справ, секретаріату Ради Міністрів та державної друкарні. На її чолі стояв державний секретар, що призначався наказом гетьмана і не входив до складу Кабінету Міністрів, на засіданнях Ради Міністрів мав право дорадчого голосу (як в усіх сучасних європейських державах). А при розгляді проектів законів користувався правом вирішального голосу і мав усі службові права міністра — заступників, відповідний штат урядовців для доручень. Урядом гетьмана Скоропадського було прийнято близько 400 різних за статусом нормативно-правових актів для врегулювання нових суспільних відносин, розроблено і частково впроваджено в життя кілька законів, що регулювали питання організації та функціонування державної служби. Законом про урочисту обітницю урядовців і суддів та присягу військових на вірність Українській Державі було закладено один з головних механізмів, що став невід’ємним атрибутом вступу на державну службу — складання присяги — обов’язкової умови набуття статусу державного службовця. Законом про нормальний розпис утримання службовців в центральних урядових установах цивільних відомств було фактично запроваджено аналог нинішньої системи категорій посад та рангів державних службовців — систему класів, посад та рангів, пенсії урядовців, а також схему посадових окладів.

Важливо, що уже тоді заробітна плата державних службовців встановлювалась законом (відповідно до європейських стандартів сьогодення). Законом про порядок призначення на урядову службу визначався порядок призначення урядовця, що залежав від класу посади, причому кандидатури для призначення гетьманом на вищі посади державних службовців (заступників міністрів, директорів департаментів) попередньо узгоджувалися з Радою Міністрів. Нажаль, гетьманові Скоропадському так і не вдалося завершити розпочату реформу і втілити заплановане — розробити комплексний нормативний акт про державну службу.

Роки індустріалізації й колективізації позначені інтенсивним соціальним рухом по «вертикалі» нової соціальної групи, яка активно формувалася в роки радянської влади. Більшовицька партія сприяла висуванню рядових робітників і селян на керівні пости, відкривала перед ними двері вищих та середніх навчальних закладів. В органи державного управління, господарський, партійний апарат, в офіцерський корпус Червоної Армії, органи державної безпеки, міліцію, до керівництва колгоспами, радгоспами, торговельними підприємствами прийшли десятки тисяч робітників і селян.

Сучасне поняття "державна служба" в Україні було нормативно визначено і закріплено в Законі України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 р. Цей нормативний акт визначає державними службовцями таких осіб, «які обіймають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави (тобто, це є їх професійною діяльністю) та отримують заробітну платню за рахунок державних коштів». Саме цей Закон також дає чіткий перелік професій і посад, які мають юридичний статус "державний службовець". Представники деяких професій - МВС, СБУ, ПВП, прикордонники, пенітенціарії - законодавчо не мають статусу державного службовця, проте у своїх пільгах, фінансуванні, положенні про вихід на пенсію тощо керуються тими ж положеннями і умовами, що і «законні» державні службовці і вважаються «категоріями, що прирівнюються до державних службовців».

До числа державних службовців в Україні не відносяться Президент України, народні депутати України, члени Кабінету Міністрів України, заступники міністрів, голови обласних та міських державних адміністрацій (які є державними політичними діячами), судді Конституційного суду України та професійні судді, статус яких визначається Конституцією та спеціальними законами України.

19 вересня 2008 року Урядом України було прийнято законопроект, згідно з яким державними службовцями вважаються всі, хто перебуває у публічно-правових відносинах з державою і займає посаду державної служби. Таке широке розуміння даного визначення дає підстави вважати, що під дію цього Закону після його ухвалення підпадатимуть працівники всіх державних установ, фінансованих з держбюджету. Однак для нашої держави історично існує чітке розмежування державних службовців (визначаються законодавчо) та працівників державного сектору (фактично працюють на державу). Таке розмежування в українському законодавстві не є справою унікальною. Вважається, що принципове ототожнення робітників і службовців характерно для країн соціалістичної системи права, відповідно до доктрини якої кожна людина бере участь в житті суспільства незалежно від сфери застосування його праці.

Також основною відмінністю функціонування державної служби в Україні завжди була її елітарність. Князівська, козацька еліта складали верхівку українських держав минулого — Київської Русі-України, Галицько-Волинського Королівства (князівства), Гетьманщини, Запорізької Січі. Саме еліта українського народу створила ряд відомих літописів загальнослов'янського значення, започаткувала своє книгодрукарство в перші десятиріччя після його виникнення в Європі, відкрила перші в Східній Європі Академії в Острозі й Києві, створила ряд мистецьких, художніх творів світового значення, визначні правові акти ("Руську правду", Конституцію Пилипа Орлика), зробила значний внесок в розвиток доленосних для людства галузей, зокрема, космонавтики. І саме еліта очолила процес національного і державного відродження в XIX-XX столітті.

Еліта радянської України була сформована планово-командною системою на загальних принципах партійності, ідей марксизму-ленінізму, домінування Москви у всіх питаннях, починаючи від політики і закінчуючи мовою. Еліта України того періоду не виконувала більшості функцій національної еліти (окремі дисиденти не могли скласти інтелектуальне ядро нації, яке б виконувало творчу функцію, хоча й слугували для багатьох духовним взірцем). Частина "непокірних" була винищена фізично, частина - пригнічена морально.

З початком "оксамитової революції" в Україні з 1989 року і, навіть, з періоду "Горбачовської відлиги" 1990-тих, спершу повільно (еволюційно) а потім і з певними сплесками-стрибками (революцыйно) склад і структура української еліти різко змінилися. Сьогодні процес формування і переформатування української еліти триває. До її складу входять, як і раніше, керівники держави, керівники провідних партій, відомі науковці, митці, письменники, релігійні діячі, військові, спортсмени. Також пожвавився процес формування національної фінансової- та бізнес еліт.

Послідовна розбудова незалежної, суверенної, демократичної, правової та соціальної держави можлива лише за умови повноцінного функціонування інституцій громадянського суспільства, що спонукає його рекрутувати кращих особистостей в окрему елітну групу державних службовців. Важливими чинниками процесу державотворення є мова, освіта, національна безпека, внутрішній ринок країни, здоров’я нації та ін. Проте, серед цієї достатньо розгалуженої системи своєю важливістю та значущістю вирізняється саме державна служба і управлінська еліта, унікальність яких полягає у визначальному впливові на зміст державотворення.

Феноменом України у справі розвитку державної служби завжди було зрощення понять «еліта» та «чиновник». Найвидатніші українські фамілії намагалися дати своїм нащадкам найбільш престижну освіту задля того, щоб вони могли зайняти гідне місце в суспільстві – стати державними службовцями, або військовими. Найвідоміші представники української еліти (співаки, митці, вчителі, композитори тощо) були «на государевій службі», мали певні чини та ранги, або, принаймні, були приписані до якогось державного відомства як наймані працівники.

На сьогодні в Україні склалася майже кризова ситуація: спадкова еліта була планомірно винищена за перші роки Радянського Союзу (а ті. хто є їх нащадками, за дуже рідким виключенням. не зберегли ознак елітарності). Професійна еліта (внаслідок падіння системи професіональної освіти, втратила кваліфікацію, або виїхала за кордон). Політична, фінансова та бізнес еліта знаходяться в процесі становлення. не є визнаними в середині держави, викликають безліч нарікань з боку населення та не в змозі продуктивно обстоювати загальнонаціональні інтереси.

Єдиним дієвим елітарним прошарком українського суспільства на сьогодні є державна служба. «Стратегія інноваційного розвитку України на 2010-2020 р. в умовах глобалізацій них викликів» підкреслює, що сьогодні в країні панує суспільний клімат всезагальної недовіри до влади, політичних сил, представників капіталу. А державні службовці – це окрема категорія, яка зберегла віру народу до себе, не остаточно вичерпала кредит довіри. Менталітет українського суспільства сприймає державного службовця як панацею від усіх хвороб суспільства – він не тільки має владу, але і за посадою зобов’язаний вирішувати питання.

Державній службі належить провідна роль у розвитку держави: саме від якості її роботи залежить безпека держави, якість управлінських послуг та можливість досягнення добробуту громадянами України власними зусиллями. Програмно-цільова організація державного управління вимагає удосконалення якості державної служби як елітарного прошарку шляхом упровадження конкретних програм, формулювання відповідних цілей та визначення індикаторів з урахуванням моніторингу громадської думки стосовно ставлення громадян до державної служби як соціального інституту; створення та підтримки позитивного іміджу державного службовця з боку держави; роботи з громадськими організаціями задля встановлення зворотного зв’язку та взаємодовіри; аналізу змін тощо. Позитивним зрушенням в цьому напрямку можна вважати розробку «Проект концепції Державної цільової програми реформування державного управління та державної служби на 2011 – 2015 роки», в якому хоча і не вживається слово «еліта», але державній службі надаються усі ознаки елітарності щодо її функцій в суспільстві та значення для розбудови держави.

 

АКМЕОЛОГІЧНІ ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ

Організаційна діяльність державної служби зазвичай спрямована на надання певних послуг суспільству (соціальних послуг). Саме тому державна служба вимагає оптимального, у тому числі узгодженого по вертикалі і горизонталі, визначення цілей, повноважень, структури органів, які б забезпечували результативне та ефективне функціонування і відповідну поведінку як органу в цілому, так і державних службовців.

У найбільш загальному вигляді функції держави і його органів - головні напрямки і сторони діяльності держави, що забезпечують соціальний добробут, гарантують реалізацію прав і свобод людини і громадянина, стабільне і ефективне управління державою і суспільством Функції державної служби обумовлюються об'єктивними закономірностями. Зміст кожної функції зумовлено конкретними завданнями, що стоять перед державою і державним управлінням, цілями і специфікою об'єкта державного управління, особливостями державно-службових повноважень, сферою діяльності і посадовими обов'язками державних службовців.

Говорячи про функції державної служби, треба пам'ятати про те, що державна служба вирішує завдання держави, здійснює його функції та функції державних органів. Таким чином, державна служба з функціональної точки зору являє собою певний цілеспрямований вплив суб'єкта державно-службових відносин з метою впорядкування організації та практичної діяльності системи державних органів. Це вплив має яскраво виражений управлінський характер.

Головною метою державної служби є практичне здійснення функцій держави, рішення її завдань, забезпечення добробуту суспільства, задоволення публічних інтересів на основі принципів і положень, встановлених в Конституції країни.

До основних завдань державної служби можна віднести:

Функції державної служби обумовлені її внутрішніми властивостями і принциповими рисами. На сьогоднішній день особливо важливими для України прийнято вважати наступні функції державної служби в системі життєдіяльності держави::

Питання про визначення та види функцій державної служби в даний час має лише постановчий характер. Це багато в чому обумовлено тим, що проблема функцій самої держави, її органів і функцій державного управління також не позбавлена спірних моментів.

Як і будь-який інший вид професійної діяльності, державна служба впливає на особистість людини, яка є державним службовцем. Можна твердо стверджувати, що не тільки людина формує посаду, але і посада та приналежність до певного роду занять призводить до корекції особистості, формування певних особистісний якостей людини, рис характеру тощо. Таким чином, при розгляді функцій державної служби варто звернути увагу не лище на соціальні функції та завдання, які спрямовані на усе суспільство в цілому, але і на акмеологічні особливості перебування на посаді певної конкретної особи.

Серед акмеологічних функцій державної служби можна виокремити:

Світоглядноформуючу. Перебуваючи у системі державної служби, людина чітко засвоює принципи вертикального устрою всесвіту, набуває якостей та властивостей, які дозволяють їй відчувати себе частиною великої єдності, проявляти себе як керівник та підлеглий одночасно. Також «за посадою» людина має справу з багатою та різноманітною інформацією (яка стосується її професійних обов’язків, але часто представляє альтернативні та навіть протилежні точки зору на певне питання чи ситуацію), що також сприяє розвитку світогляду та формуванню особистості.

Етичну. Сьогодні, коли має місце випереджаючий розвиток технічних і відставання культурного аспектів, дуже важливо зрозуміти, що для стабілізації суспільства потрібні етичні знання. Професійна етика суспільства не може представляти абсолютну істину в поведінці людей. Кожне покоління повинне вирішувати їх знову і знову самостійно, спираючись на моральний запас, створений попередніми поколіннями.

Як спеціалізована професійна діяльність людини, державна служба містить в собі неповторні ситуації, протиріччя, які необхідно вирішувати в самому процесі діяльності і які нерідко є предметом цієї діяльності. Ця обставина вимагає від державного службовця дотримуватися в практичній діяльності особливих, жорсткіших моральних принципів і норм.

У вузькому розумінні термін "етика державного службовця" розробляється як ставлення до праці і характеризує нормативно вироблені рамки професійних відносин. Вона визначає правила для всієї державної адміністрації у внутрішніх і зовнішніх відносинах, у відносинах із політичною владою; ставлення до фінансово - матеріальних ресурсів держави; відносини із споживачами державних послуг; розв'язання конфлікту інтересів тощо. У широкому розумінні етику державних службовців науковці розкривають через принципи відповідальності (персональної і "командної") і відкритості, які характеризують і етику керівництва. Таким чином, етика державних службовців характеризується як спосіб регулювання індивідуальної та колективної поведінки і узгоджується із культурою та субкультурою груп і установ.

Професійна етика державного службовця допомагає конкретизувати, реалізувати моральні цінності в умовах, часом дуже складних, незвичайних, керуючись наступними засадничими принципами:

Морально-етичні вимоги, що пред'являються до державних службовців, можна розділити на 3 групи:

Виконавська дисципліна. У основі цієї вимоги лежить той факт, що від державного службовця іноді залежить життя людини. Дисциплінованість, уважність, сумлінність, пунктуальність, педантичність і законослухняність – саме ці якості характеризують виконавську дисципліну;

Здатність до контакту. Ця вимога визначаються тим, що сьогодні в структурі професійної діяльності чиновників зростає об'єм спілкування. Тут важливе те, що спілкування не лише зростає кількісно, але і стає різноманітнішим, різнохарактерним; у нього включаються нові верстви населення, які розрізняються інтересами, соціальним статусом, рівнем прибутків тощо. Чиновникові мають бути властиві такі якості як комунікативність, відкритість, повага до чужої точки зору, уміння слухати і чути, стриманість, тактовність, вихованість, володіння словом, уміння себе подать;

Здатність існування в умовах "Ефекту акваріума". Ця вимога продиктована особливим становищем державного службовця в суспільстві: до нього прикута загострена увага людей (навіть до його особистого життя). З цього виходить, що державна служба - це не лише професія, але і спосіб життя. Стриманість, аскетизм, відчуття відповідальності за відступ від стандартів, особиста поведінка - це ті якості чиновника, які відповідають за те, яка думка складеться у населення про державу.

Одним з найбільш серйозних чинників, які визначають критичне відношення населення до керівництва і апарату управління усіх гілок і рівнів влади, є відсутність в роботі владних структур справжньої уваги до людини, поваги його особистої гідності, чуйності, тактовності, професійної етики.

Проявом прихильності державного службовця професійним етичним вимогам на усіх рівнях його діяльності є здатність шанобливо відноситься до гідності людини, незалежно від його соціального положення. Визнати в людині рівні з собою права на гідне існування, розуміти і відчувати, що усі люди рівні, що людина - головна цінність соціального життя, - перша умова всякої діяльності. Адміністративна ієрархія супідрядності по вертикалі не унеможливлює в кожній людині, на якій би сходинці ієрархічних сходів він не стояв, бачити, передусім, людину.

Одне з протиріч, що утворюються внаслідок знаходження державних службовців між управлінською елітою і народом, полягає в специфіці духовного світу державного службовця - постійному подоланні бажання зберегти деяку міру самостійності відносно відомства і загальнодержавної лінії. Здатність зробити правильний моральний вибір є показником цілісності його духовної культури, заснованої на прагненні до загального блага, свідомому виборі напряму діяльності, почутті відповідальності перед своєю совістю і перед громадською думкою за наслідки і результати своєї діяльності.

Педагогічна (виховна). Майже кожна людина має значний потенціал для особистого і професійного зростання, і в міру подорожчання людських ресурсів стає все більш важливо задіяти цей потенціал. Розвиток людей - це ключовий елемент управлінської ефективності, який дозволяє впливати на моральний клімат і піднімати життєвий статус, не зачіпаючи безпосередньо виробничі показники. Цей важливий аспект управління зазвичай недооцінюється.

Виховання, особливо в структурі державної служби, має справу з розвитком цілком певних особистісних якостей людини, обумовлені вимогами підприємства або організації, у яких він працює, націлене на формування особистості, яка необхідна цивілізованого суспільства.

Виховання в широкому сенсі слова розуміється як соціальне формування особистості і колективу, яке здійснюється всім способом життя. У цьому плані виховання досліджується цілим рядом наук - філософією, соціологією, етикою, правовими науками і т.д. педагогіка розглядає в основному вузьке цілеспрямований вплив суб’єкта виховання (керівника, колективу) на об'єкт виховання (особистість і колектив), яке може бути прямим чи опосередкованим.

При прямому впливі об'єктом виховання є особистість вихованця, а предметом - її якості. У цьому випадку виховання обирає мета і засоби впливу і безпосередньо спонукає особу (колектив) до необхідних певних дій і поведінки. При опосередкованому впливі об'єктом також є особа або колектив, однак засоби й прийоми виховання в цьому випадку спрямовані не на самі об'єкти, а на середу, головним чином соціальну, перетворюючи яку змінюється об’єкт виховання .

Таблиця 1. містить інформацію щодо трактування видів виховання, прийнятих у загальній педагогіці, та їх реалізації в державній службі.

Таблиця 1

№ п\п	Вид виховання	Загальнопедагогічне трактування	Реалізація на державній службі
1	Моральне	виховна діяльність, що має на меті формування стійких моральних якостей, потреб, почуттів, навичок і звичок поведінки на основі засвоєння ідеалів, норм і принципів моралі	Останнім часом теоретиками і практиками як науки етика, так і науки державного управління усвідомлена первинна роль культурних чинників і необхідність формування нової культури державної служби для поліпшення усього процесу державного адміністрування. Магістральним напрямом тут стала "этизация" державної служби (тобто посилення уваги до морально-етичних аспектів поведінки державних службовців) і усвідомлене перетворення державної служби з бюрократичного апарату в соціальний інститут громадського служіння як передумова успішного розвитку держави та суспільства.
2	Естетичне	процес формування цілісного сприйняття і правильного розуміння прекрасного у мистецтві та дійсності; здатність до творчого самовиявлення, що притаманна людині	Практично реалізується на державній службі в площині формування професійного смаку, вимог до вірного оформлення документації, дрес-коду, дотримання норм етикету в професійній діяльності.
3	Розумове	виховна діяльність, спрямована на розвиток інтелектуальних сил і мислення з метою прищеплення культури розумової праці	Має відношення до світоглядноформуючої функції державної служби; є офіційно закріпленим в положеннях про підвищення кваліфікації, професійну освіту та самоосвіту на державній службі
4	Фізичне	система заходів, спрямованих на зміцнення здоров'я людини, загартування її організму, розвиток фізичних можливостей, рухових навичок і вмінь	Реалізацією положень фізичного виховання на державній службі є заходи щодо оздоровлення співробітників, зменшення факторів професійного та емоційного вигорання на службі, підвищення стресоусточості державних службовців, запровадження обов’язкового страхування здоров’я тощо.
5	Правове	спрямоване на формування високої правової культури особистості, підвищення рівня її правосвідомості.	В галузі правого виховання вирішує ряд важливих задач: розширення запасу правових знань державних службовців, формування стійких морально-правових ціннісних орієнтацій, глибокої переконаності в необхідності виконання вимог законодавства, поваги і суворого дотримання законів України.
6	Трудове	виховання свідомого ставлення до праці через формування звички та навиків активної трудової діяльності	Державна служба надає людині можливість просування за кар’єрними сходами виходячи, передусім , з її трудових досягнень. Також фінансове забезпечення людини після закінчення активної трудової діяльності в державній службі напряму залежить від посади, роду занять тощо. Таким чином лише людина, яка свідомо ставиться до своєї роботи, всідомо робить кар’єру, має звичку до постійної праці може обійняти добру посаду.
7	Гендерне	Надання базових понять з гендерної освіти; проведення ідей гендерної толерантності; виховання маскуліного в чоловіках та жіночності в жінках; допомога в самоідентифікації людини як представника певної статі	Можна вважати, що реалізація основних принципів гендерного виховання на державній службі є закріпленою в низкі нормативно-правових актів, найважливішими з яких є Конституція України та Закон України «Про державну службу», в яких є положення про рівність жінок та чоловіків щодо прийняття на державну службу, обіймання посад тощо.
8	Економічне	організована педагогічна діяльність, спрямована на формування економічної культури особистості, розвитку економічної свідомості	Державна служба передбачає вирішення таких задач, як розвиток економічного мислення особистості для правильного розуміння дії законів і явищ економічного життя; формування глибокого розуміння процесів суспільного розвитку, розуміння ролі праці і свого місця в трудовому процесі; виховання дбайливого ставлення до державної власності, Умовою економічного виховання є формування економічного мислення, критеріями оцінки рівня якого є глибина економічних знань, уміння проникати в суть процесів і подій, що відбуваються, бачити як виникають проблеми і шляхи їхнього рішення. Також однією з умов організації процесу управління (одна з основних функції державної служби) є оцінка економічної доцільності прийняття того чи іншого рішення.

Сучасні органи державної влади є складними комплексними організаціями. Запорукою успішного функціонування організації, тобто досягнення цілей діяльності, є науково обґрунтований вибір її цільової, функціональної та організаційної структур, упорядкування технологічних управлінських і операційних (процедурних) процесів, налагодження ділових відносин між державними службовцями по горизонталі і вертикалі, особливо між виконавцями і керівниками.

Соціологи і маркетологи також відзначають, що традиційні методи мотивації найманих працівників (такі як гроші, надання деяких суспільних благ) не є більше ефективними. Світ стоїть перед проблемою, яка більше має відношення до емоційної сфери життя людини: на робочому місці, люди хочуть відчувати повагу і безпеку. Ось чому вся концепція відносин між співробітниками, роботодавцями і працівниками повинна бути проаналізована і змінена.

У 70-і роки XX століття почали з'являтися нові способи організації відносин в приватних компаніях (в першу чергу це була Японія), які запропонували новий вид суспільних зв'язків -"компанія як родина" і роль батька – голови родини – тут належить керівникові (рідше – неформальному лідерові). Психологами було відмічено, що в компаніях, які сприйняли нову концепцію відносин, підвищилася продуктивність праці, креативність працівників внаслідок психологічного комфорту людини на робочому місці.

Згодом такого роду принципи побудови ділових відносин прийшли і в державну владу. Ця форма організації роботи апелює до задоволення потреби людини в тому, щоб його любили, поважали і цінували, іноді карали. Однак вищезазначені форми організації роботи фірми або органу влади (які стають все більш і більш популярними в Європі. Канаді, США) принесли певні проблеми для лідерів і керівників робочих груп - тепер вони повинні стати також головами "робочих сімей", утворювати і виховувати їх робочих-дітей. Психологами ж було також зазначено, що за таких обставин лідер або керівник впливає і стає причиною зміни стилю поведінки працівників, манери спілкування, естетичних смаків і т.д. Це відображає психологічну схильність людини до копіювання людини, якого він поважає або любить.

Також подібну тенденцію можна простежити на історичних прикладах - в країнах, де Президент носить форму - люди теж стали носити одяг форменого крою (КНР, КНДР, СРСР). Коли Борис Єльцин став Президентом Російської Федерації, великий теніс став дуже популярним серед російських чиновників.

 

ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ

Маючи справу з державним службовцем будь-якого рівня, людина не звертається до особистості, а лише до безіменного виконавця будь-якої функції. Але і апарат держави не має справи з індивідуальностями, а звертається до громадян-споживачів соціальних послуг. Такого роду знеособленість становить основу бюрократичної природи державної служби.

Необхідність існування бюрократичного апарату і його регулювання обумовлена самим існуванням держави з його завданнями та функціями. Весь світовий досвід і стан суспільних відносин, навіть у країнах з високою культурою демократії, показують, що сучасне суспільство не може нормально функціонувати і розвиватися поза держави, державного апарату і обумовлених ними рамок поведінки. Для того щоб Україна стала демократичною, соціальною, правовою державою, необхідний досить потужний, кваліфікований і моральний державний апарат, апарат інших якостей і властивостей, ніж існуючий, для проведення радикальних політичних, економічних і соціальних реформ.

Вперше гіпотеза про особливості психології державного службовця - "бюрократичного типу особистості" - була висунута в 1940 р. американським соціологом Р.К.Мертоном.  Активне звертання вітчизняної соціальної психології до особистості державного службовця, вивчення особливостей його професійної діяльності етапів кар'єри і розвитку професійно значущих якостей активізувалося у перщі роки здобуття Україною незалежності.

Визначаючи держслужбовця як «професіонала, який досяг високого рівня кваліфікації, свідомо змінює й розвиває себе в ході здійснення професійної діяльності необхідні якості та навички, вносить свій індивідуальний творчий внесок у професію, знайшов індивідуальне призначення в професії, є орієнтованим на високі досягнення, гармонійно сполучає особисті інтереси й інтереси суспільства», українська наука поставила за мету організацію системи підготовки та перепідготовки державних службовців нового покоління, які б могли ефективно діяти не тільки в перехідний період, але і комфортно відчувати себе в стабільних умовах.

Першим кроком у рішенні даної комплексної проблеми була поява в українській фаховій літературі опису психологічних характеристик держслужбовців як суб'єктів професійної кар'єри. До системи психологічних характеристик держслужбовців було включено узагальнені характеристики мотиваційно-значущої сфери, ціннісні орієнтири, положення про загальну спрямованості особистості, розвиток інтелектуальних якостей, потенціалу особистості й професіоналізму, психологічних професійно важливих якостей.

Будь-яка професія певним чином впливає на спрямованість особистості й психічні функції, які залучені та включені до даного виду діяльність. В індивідуально-професійному розвитку відзначається стійкий взаємозв'язок: з одного боку, особливості особистості працюючого істотно впливають на процес і результати професійної діяльності, з іншого боку - особистість формується в значній мірі під впливом професійної діяльності.

Якості особистості державного службовця - узагальнені, найбільш стійкі характеристики, які впливають на управлінську діяльність. Це складні утворення, що включають у себе соціальні, соціально-психологічні й психологічні властивості.

Соціальні властивості визначаються суспільними функціями, які служать характеристиками його управлінської діяльності (професіоналізм і компетентність, організаторські здатності, завзятість тощо.).

Соціально-психологічні властивості визначаються формами спілкування, взаємодії й поводження (відповідальність, доброзичливість, вимогливість, схильність до взаємодопомоги, співробітництва й т.д.).

Психологічні властивості апелюють до характеру людини (стриманість, урівноваженість, чесність, порядність, принциповість і т.п.).

Важливу роль для визначення якостей особистості державного службовця грають професійно важливі якості, які розуміються як індивідуальні якості суб'єкта діяльності, що впливають на ефективність професійної діяльності й успішність її освоєння.

Категорією, близькою до особистісних якостей, є здатності державного службовця - особливості, що є суб'єктивними умовами успішного здійснення професійної діяльності. Ці особливості мають комплексну структуру, що дозволяє проявлятися компенсаторному механізму, завдяки якому сильно виражені здатності можуть відшкодовувати в професійній діяльності недостатній розвиток інших. Якості й здатності особистості тісно взаємозалежні між собою, розділити їх часом практично неможливо. Однак якості особистості державного службовця являють собою результат реалізації його здатностей у процесі професійної діяльності, тоді як здатності є «прихованими» можливостями особистості, які проявляються й розкриваються за певних умов.

Ще однією важливою умовою існування феномену особистості державного службовця є категорія професійних навичок. До них можна віднести:

Знання - результат розумової діяльності, включеної в процес виконання професійних обов’язків, що на практиці означає засвоєння фактів, понять, законів і т.і. Рівень знань, їхнє безустанне поповнення - один із критеріїв ефективності професійної діяльності. Прийнято розрізняти знання наукові й повсякденні, повні й неповні, системні й безсистемні. Особлива роль у придбанні, закріпленні й поповненні знань, у виробленні на їхній основі необхідних умінь і навичок належить системі безперервної освіти службовців, яка також стимулює творчий підхід до справи.

Уміння - відносно стійкі характеристики, які залежать від здатностей, знань і самого характеру професійної діяльності людини. По суті вміння службовця - це знання, втілені в рішення конкретних професійних завдань, тобто освоєна й реалізована на практиці модель діяльності. До них відносяться вміння службовця швидко вникнути в суть справи, всебічно проаналізувати ситуацію, виділити ключову проблему, знайти її конструктивне рішення тощо.

Навички - це вміння, доведені до автоматизму. Вони здобуваються в умовах, коли в практичній діяльності службовець постійно має справу з типовими ситуаціями. Навички дозволяють заощаджувати час, діяти з мінімумом помилок і прорахунків.

Досвід - це властивість, сформована шляхом навчання й практики в широкому сенсі - єдність знань, умінь і навичок. Досвід росте, як правило, зі стажем роботи. Як результат практичної діяльності службовця він відбиває рівень оволодіння «секретами» професійної діяльності.

Мотивація - це сукупність потреб індивіда, які у свою чергу стимулюють розвиток державного утворення. Механізм мотивації праці працівників, їхньої трудової активності припускає взаємодію внутрішніх і зовнішніх побудників до дії. Потреба стає внутрішнім побудником певного типу трудового поводження в тому випадку, якщо вона усвідомлюється працівником як інтерес. В основі поводження людини, у тому числі в сфері праці, значне місце займають ціннісні орієнтації, під якими в соціології розуміються стійкі установки на ті або інші соціальні цінності. Потреби, інтереси, ціннісні орієнтації є внутрішніми регуляторами трудового поводження співробітників.

Виховання – послідовний, трудомісткий і тривалий процес впливу організації (керівника, лідера) на робітників, пов'язаний з ідеологічною концепцією організації або структури процес, результатом якого є стійка мотивація певного державного службовця (або колектива) до суспільно корисної діяльності в інтересах певної організації. Практично не залежить від егоїстичних бажань конкретного індивіда, але вплив на цю категорію оказують не тільки об’єктивні чинники та потреби організації, але і особистість, смаки, манера поводження керівника (або неформального лідера). Такі поняття, як «честь службовця», «почуття професійного обов’язку», «професійна солідарність» є предметом виховної політики як в масштабах конкретної організації, так і країни в цілому.

Рушійною силою індивідуально-професійного розвитку держслужбовця є протиріччя. У професійній діяльності держслужбовця основним є протиріччя між здатностями, обдарованістю, досягненнями, мотивацією особистості і власними очікуваннями та вимогами (здебільшого від організації, ніж від себе). Протиріччя, що виникають в роботі державного службовця (цілями, завданнями й засобами досягнення результату професійної діяльності, тенденціями мінливості й прагненням до стабільності, власним та соціальним інтересом тощо) вирішуються за допомогою оволодіння держслужбовцем алгоритмами продуктивної діяльності й рішення професійних завдань, побудови індивідуальних програм професійного зростання, які засновані на принципах легітимності, прозорості та законності дій, головування соціального інтересу над особистим (і, навіть, корпоративним), що знайшли своє відображення як в загальнонаціональних законодавчих актах (Закон України про засоби запобігання та протидії корупції), так і суто внутрішні правила поводження, які в сучасній Україні оформилися в тенденцію мати кодекс професійної етики певної служби чи організації (Етичний кодекс працівника ОВС, Етичний кодекс медичної сестри тощо).

Також професійна кар'єра держслужбовця висуває певні вимоги до їхніх конкурентних переваг, які апелюють до механізмів психічної адаптації інтелектуальних, емоційно-вольових, комунікативних і організаторських особливостей. Конкурентні переваги виступають умовою професійного росту й самовдосконалення людини, є акмеологічними факторами успішної професійної кар'єри.

Як будь-яка інша категорія працівників, держслужбовці володіють своїми особливостями, які слід враховувати в кадровій політиці. Йдеться насамперед про готовність людини працювати в психологічно непростих, жорстко формалізованих умовах.

Оптимально вибудувана траєкторія професійного розвитку і посадового зростання дозволяє держслужбовцю знайти своє місце в структурі управління, стимулює його до більш повного розкриття професійного, ділового і особистого потенціалу. Таким чином, досягається баланс суспільних та особистих цілей: задоволення потреб держави в хороших управлінців, держслужбовця - в цікавій роботі.

Професійна кар'єра держслужбовців - це не тільки просування по службовим сходам організаційної ієрархії, але і процес реалізації людиною своїх можливостей. Професійна кар'єра зазвичай супроводжується особистісним професійним розвитком, причому зв'язок тут взаємний.

До факторів, що впливають на формування особистісно-профиссиональных рис держслужбовця, прийнято відносити:

Самооцінка. Від самооцінки залежать взаємини з оточуючими, рівень критичності та вимогливості до себе ставлення до успіхів або невдач.

Рівень вимог, які висуваються до себе. Стратегія професійної кар'єри багато в чому залежить і від рівня домагань людей. Якщо вони розумно поєднуються з вимогливістю до себе, то сприяють підвищенню ділової активності, досягнення кращих результатів та одержання більш повного задоволення від роботи. Знижений рівень вимог зазвичай супроводжується скороченням вимогливості до себе, очікуванням вказівок від керівництва, пасивністю. Надмірна рефлексивність знижує активність і пригнічує ініціативу, заважає успішної кар'єри.

Самоефективність (кількість сил і умінь, що людина готова вкласти у виконання цієї справи у зв'язку з очікуваним результатом). Будучи пов'язаної з очікуванням успіху, висока самоефективність зазвичай веде до гарного результату і, отже, сприяє підвищенню самоповаги. Люди з високою самоеффективністю більш наполегливі, менш тривожні і не схильні до депресії, а також володіють великими можливостями до освіти і самонавчання. Низька ж самоефективність, пов'язана з очікуваннями неуспіху, зазвичай призводить до неспроможності ("ефект виправдовування пророцтва") і знижує самоповагу. Такі люди приділяють надмірну увагу своїх недоліків, постійно виснажують себе самокритикою з приводу власної некомпетентності, брак знань і умінь, необхідних для виконання покладених на них функцій. Схильні подумки представляти невдалий сценарій, вони зосереджуються на очікуванні поганого.

Локус контроль (власна оцінка держслужбовцем того, завдяки чому справдилися чи ні його очікування за результатами професійної діяльності). Люди з екстернальним "локус-контролем" вважають, що їх успіхи або невдачі регулюються зовнішніми факторами (доля, щасливий збіг обставин, підтримка впливових людей, непередбачувані сили); а з інтернальним бачать причини поразок чи перемог у своїх власних діях і здібності. Як екстернали, так і інтернали не існують в "чистому вигляді": більшість людей мають риси і тих, і інших. У людей з переважанням екстернального "локус-контролю" частіше зустрічаються психологічні проблеми, в тому числі пов'язані з професійною діяльністю і кар'єрою. Самоповага у них нижче, ніж у людей з переважанням інтернального "локус-контролю". Інтернали відрізняються розвиненою здатність до адаптації в нових умовах і більшою впевненістю, ніж екстернали, які сильніше схильні стороннього впливу.

Залежно від перерахованих вище параметрів психологи виділяють наступні типи особистості держслужбовця, які визначають його професійне поведінку на робочому місці:

"Скелелаз" (висока самооцінка, високий рівень вимог, внутрішній "локус-контроль"). Державний службовець "робить" професійну кар'єру свідомо, з повною віддачею і самоконтролем. Як правило, він - класний фахівець, користується заслуженим авторитетом у колег і керівництва, проходить послідовно всі ієрархічні ступені в організації знизу доверху.

"Імітатор" (висока самооцінка, високий рівень вимог, зовнішній "локус-контроль"). Така людина прагне до кар'єрних висот і впевнений у своїх можливостях, але схильний більшою мірою використовувати сприятливі зовнішні обставини. Майстер "удаваностей", він воліє більшою мірою "здаватися", ніж "бути". Легко засвоює зовнішні ознаки іміджу успішної людини і вміє їх експлуатувати. Схильний спілкуватися з "потрібними" і успішними в кар'єрному сенсі співробітниками. Уміло організовує роботу інших і може в кращому світлі представити навіть незначні успіхи.

"Майстер" (висока самооцінка, низький рівень вимог, внутрішній "локус-контроль"). Йому цікаві нові області діяльності, нерідко пов'язані з ризиком і необхідністю освоювати суміжні професії, вирішувати нестандартні та складні завдання. Досягнувши наміченого, може втратити інтерес до роботи. Просування по кар'єрних сходах його мало цікавить. Головне - відчуття руху вперед (а не вгору). Може приймати несподівані для оточуючих рішення про перехід на інше місце роботи або навіть зміну характеру занять.

"Бджілка" (низька самооцінка, низький рівень вимог, зовнішній "локус-контроль"). Такий службовець працює строго у відповідності до завдання, яке повинно бути чітко сформульовано. Відрізняється працьовитістю і працездатністю, підвищеною відповідальністю. Як виконавець дуже цінний, але потребує постійної зовнішньої підтримки з боку керівництва. Для нього важливо не стільки просування по ієрархічних сходах, скільки визнання його заслуг керівництвом і авторитетними для нього людьми.

"Вічний студент" (низька самооцінка, високий рівень вимог, зовнішній "локус контроль"). Хоче досягти кар'єрних вершин, але відчуває постійну невпевненість у собі, за нове береться з обережністю. Схильний до проходження декількох курсів підвищення кваліфікації, отримання додаткової освіти. При виробленні кар'єрних стратегій більшою мірою спирається на думку керівника або фахівців кадрової служби.

"Організатор" (низька самооцінка, високий рівень вимог, внутрішній "локус-контроль"). У житті сподівається в основному на себе, рухається по кар'єрних сходах, палаючи насамперед самолюбством, а не прагненням реалізувати себе професійно. Недовіра до колег і схильність до самоаналізу йому дуже заважають. Відчуває себе відповідальним за все, що відбувається в організації. Успішно працює в стабільній ситуації. Уміє приймати правильні управлінські рішення, але доводити справу до кінцевого результату повинні, на його думку, інші. У складних і близьких до екстремальних умовах рішення приймає спонтанно, хаотично і деколи помилково.

Також психологи виділяють певні етапи психологічного розвитку особистості державного чиновника:

Перший етап пов'язаний з пошуком свого місця в житті, професійним самовизначенням і отриманням відповідного освіти. Кар'єра виступає як емоційно насичений, але слабко структурований образ і нерідко конкретизується завдяки "третій особі" (батьки, авторитетні знайомі, ідеальні образи політичних діячів).

Другий етап - входження на посаду та професійна адаптація - характеризується формуванням реального відношення людини до обраної сфери діяльності. Провідним психологічним механізмом стає механізм ідентифікації. Зароджуються потреби у прийнятті на себе нової ролі і сприйняття її як бажаного результату, тобто здійснення намірів або домагань. До кінця другого етапу на передній план виходять механізми самооцінки і усвідомлення відповідальності. Точність образу майбутньої кар'єри наростає протягом перших двох-трьох років роботи і досягає граничних значень після їх завершення.

Третій етап - становлення у посаді - характеризується "оволодінням роллю", тобто формуванням відповідних умінь, придбанням навичок прогнозування і конкретизації соціальних очікувань, пов'язаних з професійною діяльністю. Розширюється коло інтересів і змінюється система потреб, актуалізуються мотиви діяльності, зростає потреба в самореалізації та саморозвитку, підвищується активність особистості. Чиновник як би знаходить себе у предметі, яким для нього стає власне професійна діяльність і кар'єра. Накопичується досвід, підвищується кваліфікація і компетентність, розвиваються вміння та навички, а також особистісно-ділові, професійно важливі якості, освоюються нові алгоритми вирішення професійних завдань. Підвищується психологічна готовність до діяльності в різних, у тому числі нестандартних ситуаціях, .

Четвертий етап настає тоді, коли державний службовець оцінює свою професійну кар'єру як особистісно-важливий факт і задоволений результатами власної професійної активності

 

В якості Висновку можна зазначити, що в очах населення державний службовець уособлює собою державу, і його посадова поведінка для звичайних громадян має велике значення. У повсякденній свідомості часто саме психологічні та моральні (а не професійні і ділові) якості представників державної служби більше за все визначають ставлення населення до оцінки роботи державного органу влади і управління.

Перехідний період розвитку нашої країни створив благодатні умови для розвитку "психології бюрократа" (на відміну від психології "державного службовця") у людей, наділених державною владою. До негативних факторів можна віднести:

Це визначає активне проникнення політичних інтересів в процес адміністративного управління, політизує його і позначається на морально-психологічному кліматі колективів, психології державних службовців. Відчувається вплив внутрішніх латентних соціальних конфліктів суспільства на роль державних службовців як посередників між органами влади і населенням в процесі змін політичної системи України, демократизації та державного управління.

Останнім часом теоретиками і практиками вітчизняної психологічної науки, науки державного управління усвідомлена необхідність формування нової культури державної служби для поліпшення усього процесу державного адміністрування. Магістральним напрямом тут стало посилення уваги до психологічних чинників поведінки державних службовців і усвідомлене перетворення державної служби з бюрократичного апарату в соціальний інститут громадського служіння як передумова успішного розвитку держави та суспільства.

 

Література

1. Байтів Г. Н.  Етика і норми служби - С-Пб., 2003
2. Бойків В. Э. Колективна свідомість чиновників. // Державна служба. - 1999, №1
3. Бойків В. Э. Професійна культура державної служби // Социс. 2005, №2.
4. Маркова А.К. Основи професіоналізму. - М., 2006
5. Налбандян Дж. Професіонали в місцевих органах управління // Професіоналізм управлінських кадрів. - М., 1994
6. Норми етики в управлінні: Матеріали українсько-американського симпозіуму 24-25 травня 1994 р. - До.: ІДУС, 1994
7. Рудакевич М. І. Професійна етика державних службовців: теорія і практика формування в умовах демократизації державного управління : Моногр. - Тернопіль, 2007
8. Холостова Е.И. Професійний і духовно-моральний портрет соціального працівника. М., 1993